Страшний сон

Євгенія прокинулась від страшного сну. Їй приснився  батько, що кликав до себе. Вона прокинулась.    Холодний піт облив чоло . Адже батько помер п’ять років тому.  Ніколи ж не снився раніше.                      А тут… Вона хотіла відігнати від себе ці тривожні думки, це  страшне якесь передчуття , та вони кружляли в її голові , наче ураганний вітер викорінювали з її серця останні надії, руйнували знівечену розтривожену душу…..

В камері всі спали. Хропіння жінок, стогін і крик у вісні … і тільки вона задрімавши, прокинулась від цього жахливого відчуття тривоги.

Раптом в коридорі почулись чиїсь кроки. Стукнув засув сусідньої камери.. Тупіт чобіт…окрики конвоїрів  і серце ще більш тривожно забилось в грудях…

Ось клацнув зсув і її камери. Тюремник з ліхтарем в руках присвічував в камеру .

Другий зачитував прізвища.

• • Садовська! Охрименко! Стойко! С вещамі на виход ,- пролунала команда, і Євгенії наче хтось вдарив обухом по голові.
  • Все. Це вже кінець, - мелькнула така лиха думка. Якась невидима сила затрясла її тіло наче в лихорадці. Оніміли губи, і цокіт зубів… Вона хотіла вгамуватись, заспокоїтись та не могла.

Жінки стали збирати свої невеличкі клуночки. Євгенія згорнула в хустку свою закривавлену сорочку та носові платочки і за іншими попрямувала до виходу.

Жінки в камері прокинувшись, заплакали. Звучали якісь  слова прощання ,  та жінка вже нічого не чула, а наче п’яна , похитуючись вийшла в коридор. Там під стіною із зв’язаними за спину руками стояли , похнюпивши голови, арештанти…

Відкривались інші камери і поповнення шеренги зростало. Вишикувавши під стіною тринадцять чоловік, з яких три жінки, конвоїри стали виводити їх з приміщення тюрми.

***

При виході з тюремного двору , при світлі двох ліхтарів «летюча миша» майор зупинив колону. Зачитав по списку прізвища, ім’я та по батькові приречених і в звичній йому манері короткими фразами скомандував:

« Етапіруєтесь к новому мєсту назначенія. Напра..Ву! Колона ! Шагом марш!»

Люди рушили. В оточенні військових , вони ступали  в передранкових сутінках по нерівній кам’яній дорозі і прямували на південний захід.  Солдати підштовхували тих , хто відставав. Місто спало. Ніде ні душі, ні вогника, ні звуку, тільки шарудіння від людських кроків порушувало цю німу тишу.

Майор Шастов йшов дещо в стороні. Перед операцією він провів інструктаж с основним складом цього спец загону і зі сторони наглядав , чи все йде по наміченому ним плану.

Люди йшли одне за одним похнюпивши голови, здогадуючись що цей етап скоріше на той світ, ніж на нове місце відбування покарання. Євгенія ступала ледве переставляючи ноги, переборюючи біль в животі , тяжко дихаючи …Її думки знову були там біля дітей, в своїй хаті , в своєму рідному селі.

Година ходьби і дорога стрімко повернула в гору а там , обминаючи кам’яні брили, попрямувала вниз в глиб кар’єру.

Підвівши арештованих до ями, майор скомандував:

• • Раздється до гола! Всем ! Кому сказал?!

Люди почали роздягатись… Тремтячими руками Євгенія зняла з себе сорочку.. потім спідницю … і постала перед шеренгою солдатів , як її мати народила.

Арештованих вишикували в шеренгу перед ямою на відстані біля метра одне від одного.

• • Развєрнуться ліцом к водойому! – крикнув майор. Люди повернулись. Солдати  стояли шеренгою на відстані 20 метрів від арештованих.
  • Заряжай !- дав команду майор. Клацнули затвори гвинтівок.
  • По врагам совєтской власті ОГОНЬ! Прозвучали постріли.  Люди попадали.

Євгенія , вже попрощавшись з життям, стояла наче вкопана.

• • Что ти, Зямінов, мать твою, стрелять разучілся, что промазал с такого расстоянія!
  • крикнув майор.

Він вихопив з кобури пістолет, підійшов до Євгенії і нажав на курок…….

***