Судний день

Іван , після арешту дружини , не знаходив собі місця. А тут , ще ця постанова.

Зачитав опер йому на погранзаставі цей вирок і як обухом по голові. Повільно так зачитував, смакуючи кожне вимовлене слово.

« …. за сокритіє пріступлєнія  в утаіваніі пєрєхода граніци СРСР агєнтом польской разведкі, нє прєдоставлєніі інфомаціі об етом соотвєтствующім совєтскім органам, потураніє врагу народа – своєй жене Стойко Євєніі Івановнє в єйо антісовєтскіх дєйствіях , засудіть Стойка Івана Дємяновіча  к 2 годам прінудітєльних работ, с послєдующим запретом посєлєнія в зонє бліжє 100 кілометров от граніци  Польші і Союза Совєтскіх Соціалістіческіх Республік. Пріговор окончатєльний і обжалованію нє подлєжіт !» – зробивши наголос на останнє речення, завершив капітан.

• • • Подпішісь, вот здєсь,- тикнув пальцем в місце, де потрібно було Івану поставити свій підпис.
    • Але це ж неправда, товаришу капітан. Це наклеп.
    • Ти єщо поговорі , Іван, поговорі , тогда прі пєрєсмотрє постановлєнія получішь уже по полной, ето я тєбє гарантірую.

      Підписавши документ Іван став просити опера дати йому можливість , хоч попрощатись з дітьми. Той , що показати свою значимість, владу і силу, промовив зверхньо:

• • Іді Іван ! Отпускаю тєбя к 19 часов вєчєра. Без конвоя отпускаю, под чесноє слово отпускаю. Попитаєщьса схітріть, задєржаться, ілі ускользнуть в Западную, тєбє же хуже будєт. Поймаєм - расстреляем как злостного врага совєтской власті. Усугубіш свою віну і блізких своіх подставішь под удар.

Чоловік вийшов з приміщення погранзастави, як з якогось пекла. В грудях пекло вогнем, горло здавило наче зашморгом, а сльози потекли по обличчі , він тільки змахував їх рукавом і біг не відчуваючи під собою землі стежкою до яру , щоб там, від нього горою поза городи навманя до своєї хати.

Сутеніло. Небо затягнули хмари , каплі  прохолодного дощу вкривали траву зарослих шанцевих окопів та стежку, що петляла ними. Іван

, перейшовши з бігу на швидку ходу,  зайшов на подвір’я.  На порозі біля хати стояли заплакані його малі діти і мати, що притулила їх до себе ,як пташенят і мовчки дивилась кудись в сторону дороги.

• • Іванку, синочку , - вона тихо плачучи промовила і заридала притулившись до його грудей.
  • Тату , татусю, Ви де були? Нашу матусю заарештували. За що татку? За що? Куди вони її повезли?

Дитячі запитання і плач ще більше додавали Іванові жалю і він, нічого не сказавши, тільки пригорнув їх до себе і цілував. Цілував і боявся признатись , що і його забирають від них.

Нарешті , стрепенувшись він промовив.

• • Діти мої, кохані мої. Наша мама ні в чому не винна. Це якесь непорозуміння. Там високе начальство все вияснить і маму відпустять. От побачите. Вона повернеться.

Ви вітре в це і моліться за неї, - говорив він заспокоюючи дітей, хоч сам мало в це вірив.