Тюрма

Посадили Євгенію в кузов полуторки. На лаву біля неї з обох боків сіли конвоїри, третій зі зброєю напоготові сів обличчям до жінки. Він став слідкувати за кожним її рухом. Євгенія наче закам’яніла статуя дивилась скляними очима на подвір’я, де плакали ридаючи малі діти зі свекрухою, де ще годину тому вона виглядала свого Івана, та так і не дочекалась.

В душі пекло вогнем, кров’ю обливалось її серце, груди від жалю і розпачі стиснулись так, ніби на них поставили велику кам’яну брилу. Вона все зрозуміла.

• • Це помста Федора за мою гордість і непіддатливість, - здогадувалась вона. Але ж немає безвихідних ситуацій, тільки смерть може все перекреслити. Невже це вона в особі цих конвоїрів, цього картатого офіцера прийшла оце за мною?

Ні, ні, ні ! Я хочу жити, я люблю життя, своїх дітей, свого чоловіка. Чому? Чому так несправедливо поступають зі мною??? – Вона ставила собі ці запитання.

Запитання. Запитання. Запитання…. І на жодне не знаходила відповіді.

Машина різко рушила і поїхала вулицею вниз, а там за селом повернула наліво і помчалась, здіймаючи куряву, біля ліска, край житнього поля, де ще вчора вона жала і складала ці снопи. Копиці жита ліворуч шляху, зоране поле праворуч, а там по заду Збруч, кордон і Польща.   Машина, обминаючи дорожні ямки, раз по раз, скакала        на вибоїнах. Жінка холодним поглядом дивилась туди, на західний горизонт, туди, куди так часто задивлялась на красу заходу сонця, на темно-блакитні, з оранжевим відтінком хмари … А зараз якийсь,  раніше не чуваний, шум в голові, і, он ті правобережні голі скали сумно проводжають її в цю неочікувану подорож, в це тривожне туманне майбуття, наче в безодню.

***

Кам’янець-Подільський. Тюрма. Полуторка під’їхала до великої залізної брами й зупинилась.

• • Прієхалі! -  гаркнув офіцер,  відкриваючи дверцята кабіни, і зазираючи в кузов.
  • Виводітє  здержаную ! - приказав він  конвоїрам,  показуючи рукою на жінку.

Один з них, той що сидів праворуч, пхнув кулаком Євгенію в плечі. Вона піднялась з лави й стала злізати з кузова. Ступивши на землю, відчула ще один неочікуваний ударю, та зціпивши зуби, мовчки підійшла і стала під стіну .

Наручники вп’ялись в зап’ястя, руки набрякли й дуже боліли .

• • Товаришу офіцер! Дайте солдатам вказівку зняти з мене наручники, а то в мене руки дуже болять. Я ж нікуди не втечу. Дуже прошу вас. Змилуйтесь! - мовила вона, благаючи.

• • Прекратіть разговори ! Обойдешься!- різко відповів він, єхидно усміхаючись . Під конвоєм Євгенію завели в приміщення. Темним підземним   коридором її повели в камеру. Тюремник зняв з жінки наручники. Відкривши засув, штовхнув її в середину приміщення і закрив за нею на ключ масивні, залізні двері.

***