АРЕШТ

Була третя година ночі. Євгенія прокинулась від страшного сну. Притулившись до чоловіка, що солодко спав, спробувала і собі заснути. Та сон, зло віщий сон знову і знову нагадував про себе. А приснилось її, що стоять вони разом з Іваном на високій крутій скалі. В низу річка з каламутною, бурхливою водою несе каміння, гілля, житні снопи та копиці, і поміж ними там внизу людські голови, черепи. І раптом дитячий крик. Моторошний дитячий крик. Мамо-о-о! Кричить хтось. Вона пробує розпізнати голос, і раптом обривається скала, вона хоче зловитись за Іванову руку, та не встигає і летить в безодню, а перед очима там на горі її діти. І плач. Вона почула їхній плач. Прокинулась. Холодний піт облив її тіло. Якесь страшне відчуття, нечувана раніше тривога.

Євгенія встала з постелі. Підійшла до дітей, нахилившись поцілувала їхні голови, і сіла на стілець біля їхнього ліжка. – До чого б цей сон? Вона старалась прогнати його, викинути з голови, та думки знову і знову повертали її до нього, навіювали тугу і нечувану раніше тривогу.

Не могла заснути уже до самого ранку. Свекруха прокинувшись побачила Євгенію біля плити.

• Ти чого доню не спиш? Що сталося? З Іваном може посварилася? - допитувалася стара тихим голосом.
• Ні, мамо, я так. Чомусь не спиться.
• Лягай, лягай ще доню, ще встигнеш напрацюватись.

• Ні, мамо, я вже не засну, давайте буду допомагати вам біля печі. Вона взяла відра і пішла по воду.
• Іван встане то ж принесе води, - сказала стара, та невістка з відрами вже виходила  з двору.                                                                                                                                                     Стойки снідали. Діти повставали й собі підсіли до столу. Маленького Сашка Євгенія посадила собі на коліна і ложкою почала його годувати. Малий вовтузився, виривав матері з рук ложку, хотів сам орудувати нею, та несучи їжу до рота, більшу частину розливав по столу.     
•   ***

  Іван спробував жартувати, та ці жарти чомусь в нього сьогодні не виходили, і він якось так незвично раптово замовкав, тільки дивився на дружину і милувався її красою.

  Він ніяк не зміг збагнути, чому в погляді його коханої сьогодні стоїть такий сум, і усмішка на обличчі, що за звичай зігрівала його серце, чомусь розтала в  цій тривозі.

  Поснідавши, подружжя стало збиратись на роботу. Євгенія зготувала полуденок чоловіку і собі загорнула дві байди хліба зі смальцем. Діти повиходили з хати й стояли на порозі, дивлячись як метушаться батьки. Галинка  зібралась  гонити пасти корів, а малий Сашко, тримаючись бабу за палець, підскакував та тупцював  своїми новими сандаликами.

  Ось загавкав собака. На подвір’я Бойків зайшла посильна. Дівчинка років сімнадцять, що добре знала жителів долішньої вулиці, прийшла зі сільської ради з якимось повідомленням. Іван не придав цьому значення та вийшов послухати.

• Бойко Іван Федорович вас викликає до сільської  ради  оперуповноважений  НКВС,  - промовила вона, простягнувши чоловіку якийсь папірець.
• Тут мені підпишіться і я побігла далі, - показала вона пальцем місце де потрібно розписатись за повідомлення.

• Іван стояв як приголомшений.

• На яку годину? – запитав він дівчини.
• Казали вже. Терміново. - відповіла та, виходячи з подвір’я.
• Ось тобі й сон, - подумала про себе Євгенія. Серце тривожно забилось в її грудях. Вона підійшла до чоловіка та обняла його за шию і стала цілувати. На її обличчі появились сльози. Вона нічого не розказувала чоловіку про залицяння Федора, не хотіла ранити його серце. А зараз ,відчуваючи тривогу, не могла заспокоїти себе.

• Іван пригорнув її до себе і спробував заспокоїти.

• Женю ! Не плач. Нічого такого не сталося, я нікому нічого поганого не зробив. Переговорю там з начальством і повернусь.

• Він поцілував дружину і направився вслід за посильною.

  Євгенія сіла на лаву. Посадила собі на коліна малого синочка. Дочка зібралась виганяти корову на пасовище та жінка відчуваючи якусь тривогу зупинила її.

• Почекай доню ще трішечки, не спіши. Діти дайте мені налюбуватись вами. Ви в мене такі красиві, такі добрі, такі гарні. Вона гладила їхні голови і час від часу цілувала. Свекруха, дивлячись як невістка упадає за дітьми спробувала розрядити обставини.
• Що таке Женю? Чому ти так тривожишся? Може все обійдеться. Іван повернеться. Все буде добре, - розраджувала вона невістку.

• ***

• Чомусь Івана довго немає. Що вони там в нього хочуть? - бубоніла собі під ніс стара Марія. – вже понад дві години його там тримають.

• Раптом на дорозі почувся гуркіт автомашини, що їхала зі сторони погранзастави. Стара виглянула на дорогу. По дорозі їхала полуторка на кузові якої сиділи якісь військові люди.

  Машина зупинилась біля їхніх воріт. З кузова зіскочило два солдати. З кабіни вийшов офіцер НКВС. Вони з пістолетами в руках направились  на  подвір’я Стойків. Євгенія встала з лави тримаючи на одній руці  сина, а другою пригорнула  до себе дочку. Встала як вкопана. Офіцер підійшовши до жінки запитав:

• Стойко Євгенія Іванівна?
• Так! - відповіла жінка.
• Ви арестовани. Собірайтєсь. Поєдєтє с намі.
• За що? - здивовано запитала жінка.
• За вредітельство. Ти враг народа!- крикнув офіцер і скомандував до солдатів:
• Арестовать!