Помста підлої похоті

Цілу ніч бушувала гроза. Ураганний вітер ламав дерева. Федір не міг заснути. Лежачи на ліжку біля дружини, що солодко спала, він тупо дивився в  стелю. Думки в його голові літали й раз по раз вертались до того випадку, коли ця, чужа норовиста баба, заїхала йому кулаком в обличчя.

• Яким чином наказати її, щоб вона назавжди, на все життя, запам’ятала його, щоб гірко покаялась в непіддатливості, - запитував в думках він себе. – Треба написати донос, - зріло в голові. – Яким чином?

І тут йому спало на думку  чому б йому як агенту НКВС, не скористатись цим, подумав він собі, - Оце два тижні тому на співбесіді з оперуповноваженим  йому довели завдання по доносах. Напиши, донеси, докажи, що ти істинний патріот радянської влади тут в цьому селі.  В нього став народжуватись план. План страшної помсти.

Ближче до ранку гроза почала стихати. Федір встав і почав одягатись.

• Ти куди так рано зібрався? – запитала прокинувшись дружина.
• Так треба, - нічого не пояснюючи, відповів він сухо.

Вийшовши з хати, чоловік став на порозі й подивився на небо. На дворі стояла гнітюча тиша результату бурхливої стихії. Зламане гілля дерев загородило виїзд з двору. Федір підійшов до воріт, відтягнув із хвіртки в бік зламану гілляку старого ясеня, і пішов до хліва. Засвітивши старий каганець, він підійшов до коня. Той жуючи сіно повернув до Федора голову і став бити переднім копитом. Чоловік, щоб заспокоїти коня, погладив його по шиї.  Потім зняв зі стіни сідло,  накинув його на коня та почепив вуздечку. Загасивши каганця, він вивів коня на подвір’я, а там ступивши на стремено заскочив в сідло і понісся галопом в сторону ліса.

Виїхавши із лісу на житнє поле, перед ним на фоні темно-голубого неба  постали ряди копиць вижатого жита. Видно було що буря поперекидала деякі копиці. Та Федір бачив тільки одне – загінку ланки Євгенії. Прив’язавши коня до одинокої черешні, що росла над яром, та , не звертаючи уваги на інші копиці, він пішов до середньої загінки й став перевертати копиці, які дещо нахилились від ураганного вітру, а з тих що вціліли, став зривати верхні снопи і кидати їх до долу, промовляючи : «Я тобі покажу бабо норовиста де раки зимують». 

Порозкидавши більшість копиць загінки ланки Євгенії, він сів на коня і галопом поїхав з поля.

***