Розділ 30

Я сиділа на задньому сидінні чорного джипа, спостерігаючи, як за вікном змінюється пейзаж. Ми наближалися до місця зустрічі.

Всередині мене все було наче завмерло.

Я пережила викрадення. Дні, повні напруги, страху та невідомості. Події на яхті здавалися далеким кошмаром, а момент, коли я зрозуміла, що не втечу, а лише ще більше загрузну у цьому світі, – справжнім пробудженням.

Зараз я мала б радіти. Видихнути з полегшенням.

Але всі мої думки зводилися до нього.

До поцілунку.

До того, як я плавилася у руках Ворона, забуваючи дихати.

Його губи – впевнені, сильні, гарячі – накривали мої, і я не могла пручатися. Та й не хотіла. Я не знала, що в мені зламалося у той момент, але це було нестримно.

Мене лякала моя власна реакція.

Я вперше відчувала такий сильний коктейль емоцій.

Це було спонтанно. Несамовито.

А потім Ворон відірвався від мене, дивився так, ніби сам не розумів, що наробив… І просто пішов.

Я не встигла навіть перевести подих, як чоловік покинув спальню.

І зараз я сиділа у джипі. Навіть не поруч із ним.

Він поїхав позаду, в іншій машині, а мене посадили з Картом.

Мої пальці тремтіли. У голові паморочилося. Я намагалася зосередитися на тому, що відбувається зараз, але думки постійно повертали мене назад.

Джип різко звернув убік і за кілька хвилин ми в’їхали на територію порту.

Звідкись дмухнув пронизливий вітер, змушуючи мене здригнутися.

— Виходь, — коротко кинув Карт.

Я глянула на нього, розгублено кліпнувши.

— Що?

— Болтон чекає. Нам пора.

Мої легені здавило невидимим обручем.

Це все.

Зараз я повернуся до батька.

І ніколи більше не побачу Ворона.

Чому ця думка боліла більше, ніж мала б?

***

Мої ноги ледь слухалися, коли я вийшла з авто.

Здавалося, навіть повітря у порту було важким. Густим і в’язким, як дим після пострілів.

Поруч зі мною стояв Карт, а позаду – кілька чорних джипів, мовчазних і загрозливих. В одному з них знаходився Ворон. Я різко обернулася, намагаючись побачити його крізь тоноване скло, але воно було непроникним.

Чи дивився він на мене?

Чи взагалі йому було не до цього?

Карт змусив мене рухатися вперед, тримаючи пістолет націленим у мій бік.

Так ми йшли до мого батька.

Кожен крок був схожий на відлік до фіналу.

А що буде після?

Я зустрілася поглядом із батьком. Його обличчя залишалося незворушним. Ніби нічого не сталося.

Жодного страху.

Жодної провини.

Жодної турботи про мене.

— Виконав усі умови, Болтоне? — голос Карта прорізав напружену тишу.

Тато мовчки кивнув і передав документи.

Карт розгорнув їх, пробігся поглядом по рядках, уважно звіряючи все до дрібниць. Я затамувала подих.

Якщо тут хоч одна помилка…

Якщо він щось не виконав…

Охоронець повільно згорнув документи і, навіть не глянувши на мене, рушив назад до джипів. Двері машини Ворона відчинилися.

Це був сигнал.

Карт прибрав пістолет, і я, нарешті, змогла зробити крок уперед.

До батька.

До свободи.

Я впала в його обійми, ледве дихаючи від напруги, що розривала мене зсередини.

І саме в цей момент…

Постріли розірвали повітря, наче грім у розпал бурі.

Я різко смикнулася, намагаючись розвернутися, щоб побачити, що відбувається позаду, але батькові руки схопили мене, притискаючи моє обличчя до його плеча.

— Не дивись! — його голос був низьким, твердим, сповненим напруги.

— Що відбувається?! — я пручалася, але його хватка була залізною.

Усе навколо змішалося у хаос. Чорні джипи, крики, глухі удари, що прорізали простір.

Батько силоміць штовхнув мене у відчинені двері машини. Я не встигла навіть розвернутися, як він сам заскочив усередину, і двері різко зачинилися.

— Поїхали!

Автомобіль зірвався з місця.

Я відчула, як нас кинуло назад, колеса голосно заверещали, коли водій дав по газах.

Постріли лунали ззаду.

Я заціпеніла, потім інстинктивно пригнулася, опустивши голову до колін.