Розділ 28

Вітальня здавалася мені маленькою перемогою. Нарешті не спальна кімната, не чотири стіни, які вже почали набридати. Карт неохоче погодився випустити мене, але все одно сидів на сусідньому дивані, наче я могла випаруватися у повітрі й утекти крізь стіни. Іронічно, адже навіть якби я цього захотіла, шансів не було.

Охорона повсюди. Важкі чоловічі погляди, зброя на поясах, постійне відчуття контролю. Я перемикала канали, намагаючись знайти щось, що хоча б трохи відволіче. Новини, серіали, ток-шоу… Все здавалося таким далеким і неважливим.

Аж поки вітальня не вибухнула звуками важких кроків і чоловічих голосів.

Двері різко відчинилися, і до кімнати увірвався Ворон із кількома людьми. Один із них поранений. Його підтримували двоє, а червона пляма розтікалася по його рукаву. Запах пороху та крові змішався з повітрям, роблячи його густим і важким.

— Прокляття! — вигукнув Карт, миттєво підводячись. — Несіть аптечку, швидко!

Я заклякла, дивлячись на картину перед собою. Очі швидко пробігли по Ворону, і серце зробило сальто. Він не шкутильгав, не тримався за бік, не виглядав так, ніби ось-ось знепритомніє. На щоці одна подряпина. Невелика, але кров все ж проступила.

— Вороне… — видихнула я, підводячись.

Він кинув на мене швидкий погляд, і в його очах майнула злість.

— Все нормально, принцесо, — буркнув він, відмахнувшись.

Але я вже не слухала.

На дивані його підлеглого перев’язували, Карт щось наказував, створюючи навколо метушню. Але я бачила лише Ворона. Як він напружився, як важко зітхнув, наче все це дістало його до чортиків. Я схопила з журнального столика пляшечку з перекисом та ватні диски.

— Сядь, — сказала я твердо.

Ворон підняв на мене брову, наче я сказала йому стати на коліна.

— Мала, це дрібниця…

— Сядь, — повторила я, глянувши на нього так, що він лише видихнув і опустився в крісло.

Порох, кров, метал – від нього пахло небезпекою. Але я стояла поруч, не вагаючись.

— Буде щипати, — попередила я, змочуючи ватку в перекисі.

— О, то ось що ти задумала, — з сарказмом протягнув Ворон.

Я обережно провела ваткою по його щоці. Чоловік навіть не сіпнувся, але я помітила, як напружилися його пальці на підлокітнику.

— Боляче? — запитала тихо.

— Для мене? — він посміхнувся. — Давай, принцесо, я витримаю.

Я закотила очі, але не змогла не посміхнутися.

— І навіщо ти весь час встряєш у бійки?

— Це частина роботи, — байдуже кинув він.

— Могло бути гірше.

— Але не було, — погляд його посерйознішав. — Не хвилюйся.

Я на секунду зупинилася.

— Я не хвилююся, — прошепотіла.

Ворон посміхнувся кутиками губ.

— Тоді чому так тремтять руки?

Я різко відвела погляд, змочуючи нову ватку, хоча чоловік усе одно помітив. Мене справді трусило. Але чому? Через нього? Через все, що відбувається?

— Просто дай мені зробити свою справу, — пробурмотіла я.

Ворон мовчав, просто спостерігав за мною. Його очі більше не були насмішкуватими. Вони вивчали мене, ніби намагаючись зрозуміти щось більше.

Я закінчила, відклавши ватку, та наліпила лейкопластир на шкіру.

— Готово, — тихо сказала я.

Він не відразу відповів. Лише торкнувся своєї щоки, а потім глянув на мене з тією самою невловимою посмішкою.

— Спасибі, принцесо.

І щось у цьому здавалося мені… неправильним. Бо це «спасибі» змусило моє серце стисло забитися в грудях.

***

У кімнаті стояв густий, майже відчутний запах пороху та перемоги. Чоловіки розслаблено сиділи, розпиваючи щось і весело перемовляючись. Вони сміялися, цокаючись келихами, обговорюючи деталі нападу, жартуючи про те, як легко їм вдалося обчистити мого батька.

Мене ж це все гнітило.

Я не знала, як поводити себе серед цієї компанії. Вони були грубі, самовпевнені, небезпечні. Я відчувала себе чужою серед цих людей, що ділили між собою успіх та захоплено перемивали кістки моєму батькові. Мій розум розривався між люттю та спробами вгамувати хвилю емоцій.

У якийсь момент я вже була готова піднятися в спальню, відмежуватись від цього всього, як раптом щось змінилося.

Ворон.

Він з’явився поруч, ніби вирішив, що моя спроба втекти – погана ідея. Повільно опустився в крісло біля мене, його рука лягла на спинку мого сидіння, майже торкаючись моєї шиї.

Усе всередині мене стиснулося.

Його пальці були близько, занадто близько. Я відчувала його тепло навіть без прямого дотику. Від чоловіка пахло тим самим запахом небезпеки, що завжди його супроводжував.

Я напружено застигла, не знаючи, що робити.