Розділ 26

Глухий удар.

Я вириваюся зі сну, але перш ніж розплющити очі, відчуваю тепло. Затишок. Спокій. Щось м’яке і ніжне притискається до мене, щось легке ворушиться від рівного дихання.

Розплющую очі і бачу біляву маківку, що зручно вмостилася на моїх грудях. Маленька рука лежить на моєму боці, а нога нахабно закинута на мій торс. І це та сама дівчина, яка напередодні з погрозами запевняла, що якщо я посунуся до неї, то мені не жити.

Посмішка сама з’являється на обличчі.

Я б міг зараз скинути її, показати, хто тут господар. Але замість цього повільно тягну руку, щоб кінчиками пальців пройтися по її розслабленому обличчю. Під пальцями оксамитова шкіра, спокійний, навіть трохи дитячий вираз обличчя. Уві сні вона не напружена, не зухвала, не сперечається — просто дихає рівно, довірливо спить на моїх грудях, ніби тут її місце.

Глухий удар повторюється.

Я стискаю щелепи. Обережно виплутуюся з-під Барбари, щоб її не розбудити. Вона невдоволено мугикає, але не прокидається, тільки закутується ще глибше в ковдру. Я ще раз ковзаю поглядом по її обличчю, а потім мовчки виходжу зі спальні.

На порозі стоїть Грифон – похмурий і злим блиском в очах.

— Проблеми, — каже замість привітання.

— Які саме? — байдуже питаю, хоч всередині вже збирається шторм.

— Болтон.

— Що з ним?

— Спробував напасти на наш склад. Наші хлопці відбили атаку, з товаром все нормально, але це була перевірка. Наступного разу він не буде діяти так відкрито.

Я стискаю кулаки. Тільки цього мені не вистачало.

— Втрати є?

— Двоє отримали легкі ушкодження, одного серйозно зачепило, але виживе.

Я киваю, переводячи погляд убік.

Болтон робить хід у цій шаховій партії. Очікувано, але чомусь не тішить мене ця гра. Мав би зараз злитися, мав би бажати відповісти йому тим самим. Але перед очима постає спляча дівчина, яка всім серцем переживає за свого батька, хоч він її давно вже не вважає своїм пріоритетом.

— Що будемо робити? — питає Грифон.

— Дати йому відчути, що він програє. Але не відкрито. Він має думати, що контролює ситуацію, що наближається до нас. А коли він повірить у власну перемогу, ми його зламаємо.

Грифон киває, і я бачу на його обличчі легку посмішку. Він любить подібні ігри. Любить стратегію. Любить пастки. І любить, коли я дію так, як зараз.

Я ж кидаю погляд на двері спальні. Там, за дверима, спить білявка, яка стала для мене чимось більшим, ніж просто засіб тиску на Болтона. Чимось, що я ще не можу визначити.

Я повертаюся до Грифона.

— Ще щось?

— Ні. Але думаю, що це ще не кінець.

— Звичайно, не кінець, — бурмочу я.

Я повертаюся до спальні, і, відчинивши двері, бачу, що Барбара знову розкинулася по всьому ліжку. Вона спить так, ніби впевнена, що прокинеться в безпеці. І, напевно, це найбільша дурість, яку вона могла зробити.

Але я не збираюся її будити. Просто мовчки залізаю назад у ліжко, вкриваюся ковдрою й дивлюся на стелю.

Гра триває. Але тепер у мене є ще одна причина перемогти.

***

Я повільно прокидаюся, відчуваючи приємне тепло поруч. Очі ще злипаються, але я розумію, що мені добре, спокійно… Занадто спокійно, як для мого становища.

Повільно розплющую очі й перше, що бачу – обличчя Ворона. Він зовсім поруч. Його дихання рівне, а риси обличчя здаються розслабленими. Уві сні він не виглядає таким холодним і небезпечним, як зазвичай. Його різкі вилиці, трохи зведені брови й легка неголеність… щось у цьому зачаровує.

Я навіть не усвідомлюю, що роблю, коли моя рука несміливо тягнеться до нього. Подушечками пальців торкаюся колючого підборіддя, проводжу далі – по вилиці. Шкіра під пальцями тепла, а неголеність приємно поколює. Я ледве торкаюся його, ніби боюся розбудити…

Та як тільки кінчики моїх пальців ковзають уздовж його щоки, Ворон різко розплющує очі і хапає мене за руку.

Я завмерла. Його пальці теплі, міцні, вони легко, але впевнено стискають моє зап'ястя, не дозволяючи відсунутися. Відчуття дивне, немов мене спіймали на чомусь забороненому, хоча це ж просто... дотик.

— Шпигуєш за мною уві сні? — голос Ворона низький, трохи хриплуватий після сну, і це звучить чомусь... занадто особисто.

Я нервово ковтаю, відчуваючи, як жар піднімається до вух.

— Я не шпигую, — бурмочу, спробувавши ще раз відсторонитися, але його рука не дає мені цього зробити. — Просто... я прокинулася і…

Я кусаю губу, бо сказати щось логічне після того, що я зробила, здається неможливим. Але Ворон не відпускає, а тільки ближче притягує мене до себе. Його очі темні, уважні, і здається, що вони пронизують мене наскрізь.

— Просто? — його брови ледь піднімаються, і в голосі з’являється цікавість, змішана з чимось небезпечним.

— Просто... ну... цікавість, — вичавлюю з себе.