Розділ 25

Я стояв під гарячими струменями води, намагаючись змити з себе не лише втому, а й ті кляті думки, що знову накрили мене з головою. Дитинство. Минуле. Виживання. Це не мало значення. Не зараз. Я давно переступив через це, залишивши всі слабкості позаду. Вулиця навчила мене бути сильним, дала мені місце під сонцем і перетворила на того, ким я є тепер.

Вимкнувши воду, провів руками по обличчю і зітхнув. Думки нікуди не поділися, але хоча б трохи вщухли. Витираючись рушником, я вийшов із душу, швидко натягнув домашні штани і, попутно витираючи голову, попрямував у спальню.

Щойно я переступив поріг, Барбара різко підвелася з місця. Вона стояла біля вікна, а тепер – обернулася до мене, ніби щось вирішивши для себе. У напівтемряві кімнати її очі світилися дивним відблиском: схвильованим, нерішучим.

— Що трапилося, принцесо? — запитав я, зупиняючись у дверях.

Мала опустила голову, мовчки зробила один крок уперед, потім ще один. Її рухи були плавними, трохи розгубленими. І перш ніж я встиг щось сказати, вона обережно притиснулася до мене.

Її руки обережно лягли мені на спину, ніби боячись, що я зараз відійду або відштовхну її. Вона просто стояла, пригорнувшись до мого торсу, і я відчував, як її подих б’ється об шкіру, як тепло її тіла просочується крізь мене.

Мої пальці інстинктивно торкнулися її плечей. Спершу я хотів просто покласти руки і відсторонитися, але щось мене зупинило. Я не пам’ятав, коли востаннє когось так обіймав. Чорт, та я взагалі не звик до таких моментів.

Я мовчки провів долонею по її спині, відчуваючи, як вона ще дужче стискає пальці, хапаючись за мене, ніби за єдину можливу опору.

— Принцесо… — тихо промовив я, але вона лише похитала головою.

— Дай мені хвилинку, — прошепотіла вона.

Я не знав, що відповідати. Просто стояв, відчуваючи, як її серце б’ється десь під моїм. Як її тіло тремтить, хай навіть ледь помітно.

І вперше за довгий час я дозволив собі просто бути тут. Просто відчути цей момент.

***

У мене вилітає серце. Я усвідомлюю це в ту саму мить, коли добровільно тягнуся до чоловіка, стискаючи свої тонкі пальці на його спині. Ворон навіть не рухається, ніби не знає, як йому правильно відреагувати, але я відчуваю, як напруга в його тілі трохи слабшає. Це дивно. Це неправильно. Це не має відбуватися. І все ж… я не відступаю.

Його тепло огортає мене, створюючи ілюзію безпеки, якої мені так не вистачало. Здається, що тут, у його обіймах, можна сховатися від усього світу. Від страхів, від самотності, від спогадів. Ворон мовчить, але його долоні акуратно лягають на мою спину. Не тиснуть, не змушують. Просто дають зрозуміти, що я можу залишитися. Якщо хочу.

Але я не можу. Я не повинна.

Глибоко вдихнувши, я змушую себе відсторонитися. Піднімаю голову, але не наважуюся подивитися йому в очі. Бо боюся побачити там щось, що ще більше заплутає мене в цій ситуації.

— Дякую, — тихо кажу я.

— За що? — у його голосі грає ледь вловиме глузування. Наче він не знає, про що я.

— За браслет, — все ж наважуюся подивитися на нього.

Ворон спокійно дивиться на мене, ніби не розуміє, про що йдеться. Потім лише знизує плечима і проходить повз мене до дивану. Його рухи розслаблені, майже байдужі. Наче ця розмова його взагалі не цікавить.

— Тобі здалося, — відгукується він, поправляючи подушки. Він явно натякає, що збирається спати.

Я дивлюся на диван і хмурюся. Він занадто малий для майже двохметрового Ворона.

 Та й, чорт забирай, чому я маю його жаліти?

— Лягай на ліжко, — кажу, схрестивши руки на грудях.

Ворон піднімає на мене брову.

— Я думав, ти боїшся мене, — глузливо вимовляє він. — Тепер же сама запрошуєш до ліжка? Нічогенько.

Я відчуваю, як мої щоки заливає рум’янець.

— Я не запрошую тебе в ліжко! Просто диван тобі замалий! — гарячково пояснюю, бурмочучи собі під ніс: — Або можеш там мучитися, мені байдуже.

Чоловік знову насмішливо зводить брову.

— Тоді доведеться його ділити, — каже він, кинувши швидкий погляд на постіль. — Чи ти люб’язно поступаєшся мені ліжком і йдеш на диван, який з самого початку мала зайняти?

— Ти не смій до мене підсуватися уві сні! — випалюю я, демонстративно відвертаючись і лягаючи на правий край ліжка.

Ворон лише сміється. Спокійно, розважливо, трохи знущально. Мені так і хочеться запустити в нього подушкою.

— Подивимося, — каже він.

Я накриваюся ковдрою з головою, наче це може врятувати мене від незручності, яка палає десь у грудях.

І в цей момент відчуваю, як поруч із мною прогинається матрац. Ворон лягає. Він тут. Зі мною.

Заплющую очі і стискаю ковдру в пальцях, намагаючись заспокоїтись.

Я не повинна хвилюватися. Не повинна думати про нього. Але серце видає мене, відбиваючи шалений ритм, і я розумію – ця ніч буде довгою.