Розділ 24

— Доброго дня, чим можемо вам допомогти?

Я ледь стримався, щоб не скривитися.

Що, у біса, я тут забув?

Чесно кажучи, я досі не розумів.

Можливо, я перегрівся на сонці, інакше чим ще пояснити, що після розмови з Болтоном я не просто рушив геть, а вийшов з автор саме тут і зараз оглядаю ці вітрини, набиті золотом та діамантами?

До мене швидко підійшов один із консультантів – молодий хлопець у бездоганному костюмі, з начищеними до блиску черевиками та посмішкою, яка одразу дратувала.

— Вам щось підказати, сер?

Я вже збирався послати його до біса, бо, по суті, не збирався нічого купувати, але слова самі вилетіли з вуст:

— Покажіть браслети.

Консультант миттєво зреагував.

— У нас величезний вибір, — сказав він, запрошуючи мене до окремої зони магазину. — Ви шукаєте щось класичне чи більш ексклюзивне?

Я проігнорував питання, лише оглянувся навколо. Вітрини сяяли, демонструючи ювелірні шедеври. Різні моделі браслетів: тонкі, масивні, інкрустовані коштовним камінням або мінімалістичні.

— Ось, наприклад, цей, — консультант вийняв з оксамитової підкладки тонкий браслет із сапфірами. — Дуже витончена робота.

— Ні, — відмахнувся я, навіть не глянувши.

— Тоді, можливо, ця модель? — він поклав переді мною щось більш стримане, але мене це не зачепило.

Я вже хотів сказати, що це була помилка й мені нічого не потрібно, але раптом мій погляд зупинився на браслеті з тонким ланцюжком і карабіном у вигляді корони.

— Оцей, — сказав я різко, вказавши на нього.

Консультант швидко підняв прикрасу й обережно поклав її на підкладку, підсуваючи ближче.

— Чудовий вибір, сер. Це одна з нових моделей, зроблена вручну. Карабін у формі корони символізує…

Я вже не слухав.

У голові знову промайнув образ Барбари.

Вона потирає зап’ястя, де ще кілька годин тому був браслет її матері.

Вона йде поруч зі мною, спокійна та усміхнена.

Вона різко спотикається, мало не летячи у воду, а я інстинктивно хапаю її за руку.

Який чорт мене смикнув сюди прийти?

Що за нісенітниця?

Я взяв браслет у руки, відчуваючи холодний метал кінчиками пальців. Невеликий, тендітний, але міцний.

— Загорніть, — кинув я коротко.

Консультант радісно закивав і швидко взявся до справи, а я тільки скрипнув зубами, запихаючи руки в кишені плаща.

Що зі мною не так?

***

Я лежала на ліжку, втупившись у стелю. Тиша давила, робила кімнату ще більш порожньою. Настрій був на нулі. Просто чорна діра всередині, яка поглинала будь-яке бажання рухатися, думати, навіть дихати.

Згадала маму. Її теплі руки, лагідний голос, яким вона заколисувала мене в дитинстві. Вона завжди пахла чимось ванільним, солодким, домашнім. Я любила притискатися до неї, вдихати цей аромат і знати, що поряд з нею мені нічого не загрожує. Вона була моїм маленьким, затишним всесвітом, у якому я була захищена від усього світу.

А потім її не стало.

Вісім років без неї. Вісім років без її посмішки, без ніжного погляду, без підтримки.

Я заплющила очі, намагаючись відігнати спогади, але вони тільки нахлинули сильніше. Як вона вкладала мене спати, читаючи казки. Як заплітала моє волосся, терпляче розплутуючи неслухняні пасма. Як сміялася, коли я приходила до неї з черговою дитячою проблемою, а потім брала мої долоні у свої і казала: "Все мине, люба. Просто не бійся жити".

Притисла руки до обличчя, пригнічуючи бажання розплакатися. Я ж не мала права на сльози. Навіть зараз. Навіть тут.

Двері тихо прочинилися. Я почула кроки і відчула, як матрац трохи просів під чиєюсь вагою.

— Що з тобою? — запитав Ворон.

Я повільно відкрила очі і повернула голову. Чоловік сидів на краю ліжка, спокійний, уважний. Без насмішки, без звичного холоду в очах.

Я не витримала.

— Я просто... — голос зрадницьки затремтів, і я швидко стисла губи. Але Ворон не відвів погляду. Він просто чекав. — Я згадала маму, — нарешті зізналася. — Вона померла вісім років тому... І знаєш, іноді мені здається, що життя втратило тепло разом з нею.

Ворон не перебивав.

— Батько... він завжди був зайнятий роботою. Його майже не було вдома. А якщо і був, то ми говорили тільки про справи. Подарунки, гроші, статус... все це він міг дати. Але не тепло. Не відчуття, що я комусь потрібна.

Я видихнула, намагаючись упоратися з клубком у горлі.

— Мама була іншою. Вона ніколи не відштовхувала мене. Завжди знаходила час. Навіть коли хворіла, навіть коли їй було важко... А потім її не стало. І я залишилася одна. В будинку, повному персоналу, який мене не розумів і не міг замінити тих, хто мав би бути поруч.