Розділ 23 

Я важко дихала. Серце калатало десь у горлі, а пальці судомно стискали плащ чоловіка, ніби він був моєю єдиною опорою.

Ворон не дав мені впасти.

Я відчувала його теплий подих на своїй щоці, вдихала терпкий аромат. Його долоня все ще охоплювала мою руку, сильна, гаряча, така, що не дозволила мені зірватися вниз.

Чорт.

Що зі мною не так? Чому я досі притискаюся до нього?

— Дякую, — я збентежено прошепотіла і, спохопившись, різко відсторонилася.

Потрібно прийти до тями.

Я опустила голову, намагаючись приховати збентеження. Але мій погляд упав на зап’ястя, за яке мене втримав Ворон.

Браслет.

Моє дихання на секунду зірвалося.

Його не було.

На лівій руці завжди красувався діамантовий браслет – подарунок матері. Маленькі коштовні камінці перепліталися у цікавий візерунок. Я не знімала його ніколи.

А тепер він зник.

Я різко підняла голову й перевела погляд на воду. Під ногами чорніла морська глибина. Дна навіть не було видно.

— Щось сталося? — голос Ворона прозвучав буденно, наче для нього все ще залишалося спокійним.

Я мовчки вдивлялася у хвилі. Щось тьохнуло в грудях, коли я усвідомила, що шансів знайти браслет немає.

— Браслет, — ледве чутно вимовила я.

Ворон звів брови.

— І що?

— Він упав у воду, — додала я глухо.

Чоловік зітхнув і недбало кинув:

— Не переймайся. Татусь купить новий.

Я різко підняла на нього очі.

Вони раніше не були такими сумними. Але зараз…

— Це не просто цяцька, — прошепотіла я, опускаючи погляд. — Це був подарунок моєї мами… Мій талісман. Він завжди був зі мною.

Ворон нічого не сказав.

Мовчання зависло між нами, а я просто продовжувала дивитися у воду, відчуваючи, як щось стискається в грудях.

***

Барбара знову опустила голову, потираючи зап’ястя, де ще кілька хвилин тому був її браслет. Вона не плакала, але була близькою до цього. Губи стиснуті, погляд втуплений у землю, плечі трохи згорблені.

Я думав, що ця мала здійме істерику, закричить, буде вимагати, щоб ми негайно знайшли її прикрасу. Але вона просто мовчала.

І це навіть більше било по нервах.

Нещодавно вона бовкала щось дотепне, дратувала мене своїми коментарями, розмахувала руками, коли щось пояснювала. Її очі світилися – чи то азартом, чи страхом, чи злістю.

А тепер у них була лише порожнеча.

Ми йшли назад мовчки. Вітер гнав дрібні хвилі до берега, але ні вона, ні я не звертали на це уваги.

На початку прогулянки Барбара смикалася, дивилася навкруги, підшукувала можливості втекти або хоча б випробовувала моє терпіння. Але не зараз.

Зараз вона просто йшла вперед. Без заперечень, без нарікань, без будь-яких емоцій. Напевно, ця річ справді була для неї важливою.

Я ледве стримав зітхання.

— Карте, — звернувся я до охоронця, коли ми дісталися схованки. — Відведи її в спальню.

Карт кивнув. Барбара не заперечила. Вона навіть не підняла очей, просто пішла за ним, як механізм, що виконує задану програму.

Я провів її поглядом.

Ця мала знову мене дратує. Не тому, що вередує чи ставить зайві запитання. А тому, що вперше за весь цей час вона стала тихою.

Ненавиджу тишу.

***

Я сидів у машині, втупившись у чорний екран телефону, перш ніж натиснути на потрібний контакт.

Болтон.

Ця гра вже затягнулася.

Я підніс телефон до вуха й почув гудки. Один, другий, третій.

— Вороне, — голос Болтона був напружений, проте не тремтів.

Я посміхнувся.

— Любий татусь усе ще тягне час, — я говорив повільно, майже байдуже. — У тебе залишилося шість днів.

— Я все вирішую.

— Повільно вирішуєш. Може, донька для тебе не така вже й цінна? — я навмисне підкинув цю репліку, хоча добре знав, що у Болтона немає іншого виходу, крім як грати за моїми правилами.

— Ти мене не переграєш, Вороне. Думаєш, я не знаю, хто ти? Що ти за покидьок?

Я сміявся.

— О, Джоне, — я насолоджувався його роздратуванням. — Якщо ти дійсно знаєш, хто я, то маєш розуміти: у тебе немає варіантів.

На тому кінці дроту запала тиша.

— Шість днів, Болтоне, — мій голос потемнів. — Або ти виконуєш умови, або більше не побачиш свою доньку.

— Я тебе знайду і зітру в порошок, виродку.