Розділ 22

Морський бриз приємно лоскотав шкіру, а сонце било в очі так сильно, що доводилося мружитися. Я прикрила долонею обличчя, але це мало допомагало.

Ворон йшов поруч, мовчазний, у чорному плащі, з руками в кишенях. Позаду нас трималися охоронці – не надто близько, але й не так далеко, щоб я могла втекти.

— Тримай, — раптом почувся його голос.

Я повернула голову й побачила, як він простягає мені темні окуляри.

— Що?

— Окуляри. Візьми.

Я скептично зиркнула на нього, але простягнула руку й взяла аксесуар. Це було дивно. Ворон, суворий, небезпечний, раптом виявив таку дрібну турботу. Я наділа окуляри, і світ одразу став м’якшим.

— Дякую, — пробурмотіла я, дивлячись на нього поверх скла.

Чоловік нічого не відповів, лише знизав плечима.

Ми йшли мовчки, слухаючи крики чайок і шум прибою. У голові роїлися думки, від яких хотілося втекти. Я знала, що Ворон не любить розмовляти, але зараз це мовчання ставало для мене нестерпним.

— Ти колись був закоханий? — запитала я раптово, не знаючи, чому саме це зірвалося з язика.

Ворон кинув на мене погляд з-під лоба.

— Чому питаєш?

— Просто цікаво.

Він мовчав кілька секунд, ніби роздумуючи, а потім сухо відповів:

— Ні.

— Ніколи?

— Ніколи.

Я здивовано дивилася на нього.

— Як так? Тобі ж не двадцять років, — хмикнула я.

Ворон пирхнув:

— Дякую, що нагадала.

— Але ж… невже ніколи не було жінки, яка змусила б тебе відчути щось сильне?

Він зупинився, обернувся до мене і схрестив руки на грудях.

— А ти?

Я кліпнула.

— Що – я?

— Ти колись була закохана?

Я розгубилася.

— Ну… було щось схоже.

— Було чи не було?

Я замислилася.

— Думаю, ні, — зітхнула я. — Було захоплення, симпатія. Але щоб отак… до запаморочення? Ні.

Ворон кивнув.

— Тоді чому ти питаєш мене?

— Не знаю. Просто хочеться вірити, що навіть такі, як ти, здатні любити.

Ворон глянув на мене уважніше, очі його виловлювали відблиски сонця.

— Ти думаєш, що я не здатен любити?

Я відкрила рот, щоб відповісти, але не змогла підібрати слова. Чоловік знову пішов уперед, і я змушена була наздогнати його.

— А ти? — тепер уже я вирішила змінити тему. — У що ти віриш?

— У що саме?

— У життя, у людей, у… любов?

Ворон втомлено зітхнув.

— Я вірю, що люди завжди підводять.

— Це звучить сумно.

— Це звучить реалістично.

Я задумалася.

— Думаю, іноді люди підводять не тому, що вони погані, а тому, що вони… зламані.

Ворон коротко посміхнувся куточками губ.

— Ти намагаєшся знайти виправдання всім, хто тебе зраджував?

— Ні. Просто хочу розуміти.

Чоловік не відповів. Ми ще трохи пройшлися вздовж порту, і в цей момент я зрозуміла, що ця розмова… вона якось змінила нас. Стала іншою.

Я більше не боялася його. І, можливо, навіть починає розуміти.

***

Не знаю, що на мене найшло.

Що я роблю? Чому дозволяю цій юній дівчині розговорити мене про речі, які зазвичай тримаю глибоко в собі? Чому не відрізав її різким словом, не припинив ці розмови про почуття, життя та любов? Це ж маячня. Не мій світ.

Барбара не належала до нього.

Я дивився, як вона йде поруч, схиливши голову, і зрозумів, що її настрій змінився. Замість страху в очах з’явилася якась легкість. Вона посміхалася – не широко, але щиро. Інколи навіть дозволяла собі жартувати.

І що найдивніше… мені це подобалося.

Розмови вже не здавалися такими напруженими. Я навіть ловив себе на тому, що відповідаю їй не сухими короткими фразами, а розгорнуто. Її цікавість мене не дратувала. Вона була такою чистою, безпосередньою, що я навіть не хотів зупиняти це безглузде спілкування.

Та, як завжди, усьому хорошому приходить кінець.

Барбара повернулася до мене обличчям і, йдучи спиною вперед, заговорила:

— Ось бачиш? Ти не такий уже й страшний. Я ж казала, що всередині тебе є щось людяне.

Я хмикнув.

— Не переоцінюй мене.