Ворог мого батька

Розділ 21

Я сиділа на ліжку, коли двері спальні раптом відчинилися.

На порозі стояв Карт – один із охоронців Ворона. Кремезний, з суворим виразом обличчя, якого я ніколи не бачила усміхненим. У руках він тримав невелику стопку одягу.

— Вдягни це, — сказав він, кинувши речі на ліжко поруч зі мною.

Я здивовано подивилася на комплект: нові білі кросівки, сірі спортивні штани та білий топ.

— Що відбувається? — запитала я, насторожено зиркнувши на Карта.

Він, як завжди, був небагатослівним.

— Поквапся.

— Але…

— Дівчисько, — його голос став жорсткішим. — Просто одягни це.

Після цього чоловік вийшов, залишивши мене наодинці з питаннями.

Я ще кілька секунд нерухомо дивилася на одяг. Що це, чергова пастка? Випробування? Кара?

Зітхнувши, я стягнула речі Ворона й натягнула спортивні штани. Вони були трохи завеликі, але принаймні зручні. Білий топ облягав тіло, залишаючи плечі відкритими. Я швидко зібрала волосся у високий хвіст, взула новенькі кросівки й зробила кілька кроків, перевіряючи, як вони сидять.

Мої думки вирували, коли я обережно вийшла зі спальні.

Карт чекав на мене у коридорі, склавши руки на грудях. Його холодні очі пройшлися по мені зверху вниз, ніби оцінюючи.

— Навіть не думай щось утнути, — попередив він.

Я мовчки кивнула. Що я могла зробити? Ворона не було поруч, і я досі не знала, що мене чекає.

Карт дав знак, і двоє інших охоронців стали поруч зі мною. Мовчки вони вивели мене з приміщення.

Я вдихнула глибше, коли ми вийшли назовні. Це був перший раз, коли я побачила місце, де мене тримали.

Переді мною розкинувся порт.

Величезний, просторий, з холодним ранковим повітрям, що пахло морем, солоними бризками та нафтопродуктами. У повітрі лунав скрип металу, шелест хвиль, далекі гудки суден.

Я роззирнулася. Сірі ангари, склади, купи контейнерів – усе це виглядало чужим, холодним. Воронове сховище було ідеальним місцем для тих, хто не хотів, щоб їх знайшли.

Мої ноги ступали по бетону, але серце билося частіше.

Куди мене ведуть?

Троє охоронців йшли поруч, ніби я могла втекти.

Попереду, біля самого краю порту, стояла одна фігура в чорному. Вітер грався з подолом його довгого плаща, чорні пасма волосся трохи розтріпало.

Ворон.

Він стояв спиною до мене, спокійний, нерухомий, втупившись у море. Ніби воно могло дати йому відповіді на всі запитання.

Я відчула, як у мене пересохло в роті.

Мої кроки стали повільнішими.

— Рухайся, — коротко кинув Карт і штовхнув мене вперед.

Я зробила ще кілька кроків, поки не зупинилася за кілька метрів від Ворона. Здавалося, він навіть не помітив мого приходу. Або просто не поспішав реагувати.

— Що відбувається? — мій голос зрадливо тремтів, але я спробувала приховати страх за сарказмом.

Ворон мовчав.

Хвиля вдарилася об берег, розбиваючись на тисячі крапель.

— Якщо хочеш мене втопити, то знай – я добре плаваю, — додала я, напружено всміхаючись.

Чоловік, нарешті, повільно повернув голову. Його очі ковзнули по мені, оцінюючи, довго, повільно.

Мені здалося, що там промайнуло щось схоже на… роздратування?

***

Я стояв на краю бетонної набережної, дивлячись на хвилі, що розбивалися об береги. Море завжди заспокоювало мене. Його шум заглушав думки, змивав зайві емоції. Але сьогодні це не працювало. Я чув кроки за спиною, відчував напругу в повітрі. Карт і ще двоє хлопців вели Барбару до мене.

— Все чисто, — коротко кинув Карт, зупиняючись поруч.

Я повільно розвернувся. Барбара стояла між двома охоронцями, її блакитні очі блукали по горизонту, по мені, по темній воді за спиною.

Сьогодні вона виглядала зовсім інакше: спортивні штани, білий топ, зібране у хвіст волосся. Уже не та ніжна принцеса, що огорталася в мої футболки.

— Що це за місце? — її голос був спокійним, але напруженим.

— Вихід до моря, — відповів я, запалюючи сигарету.

Барбара дивилася на мене, потім знову на воду. Я бачив, як її груди підіймаються в нерівному диханні.

— Навіщо я тут?

— Свіже повітря корисне, — відповів я байдуже.

Вона стиснула губи.

— Вороне, досить загадок. Чого ти хочеш?

Я затягнувся, випускаючи дим убік.

— Щоб ти зрозуміла.