Розділ 20

Чай повільно закипає, підіймаючи легку пару над кухонною плитою. Я розсипаю в чашки заварку, механічно виконуючи рухи, які не раз робив у своєму житті, хоч і не для когось. Позаду мене тиша, якщо не рахувати слабкого шурхоту.

Кидаю погляд через плече.

Барбара сидить за столом, розгортаючи обгортку від кіндера. Її пальці прудко справляються з фольгою, шоколадні половинки розділяються, але солодощі її не цікавлять. Вона відкладає їх убік і переходить до капсули.

Мені хочеться закотити очі.

Я стою на кухні й спостерігаю, як доросла дівчина зосереджено збирає пластикову іграшку.

Принцеса.

Звісно ж.

Барбара піднімає її перед собою, оцінюючи результат. Я бачу, як вона ковзає поглядом по фігурці, по маленькій короні на голові, а потім... її брови трохи зсуваються.

Вона щось згадала.

Зітхаю і відвертаюся, щоб залити окріп у чашки.

Я б зараз мав бути у зовсім іншому місці. У мене на колінах була б розкішна білявка, яка шепотіла б щось гаряче на вухо, а не ця мала, яка возиться з дитячими іграшками.

І все ж…

— Я не уявляю, як ти стільки часу міг провести у в’язниці, — раптом каже Барбара.

Мої пальці стискають чашку трохи сильніше.

— За ці кілька днів у замкненому просторі в мене вже починає їхати дах, — вона відставляє принцесу вбік і дивиться на мене.

Я мовчу.

На язику крутиться щось колюче, якась уїдлива відповідь, що змусить її замовкнути. Але з невідомої причини я не кажу нічого.

Беру чашки і сідаю напроти.

Барбара трохи нахиляється вперед і, не кажучи ні слова, протягує мені половинку шоколадного яйця.

Я дивлюсь на неї спідлоба.

— Що це?

— Кіндер, — з абсолютно серйозним обличчям відповідає вона.

— Бачу.

Дівча трохи підштовхує шоколад ближче.

— Візьми.

Я не люблю солодке.

Барбара мовчки продовжує тримати простягнуту руку, ніби вона запропонувала мені щось важливе, ніби я маю взяти це обов’язково.

Мені чомусь смішно.

— Ти ж розумієш, що це виглядає тупо, — бурмочу, все ж беручи шоколад.

Вона тільки знизує плечима й повертається до свого напою.

Кидаю шматочок шоколаду в рот. Солодке налипає на язик.

Барбара знову перериває тишу:

— Що ти зробиш зі мною, якщо мій батько не виконає умови?

Мої пальці завмирають на чашці.

— Тобто?

Вона піднімає очі.

— Ти мене вб’єш?

Чорт забирай.

— Чого ти питаєш?

Вона злегка поводить плечем.

— Просто хочу знати.

Я відчуваю її погляд.

Коли мовчанка затягується, Барбара питає тихіше:

— Ти... ти ж не можеш це зробити, правда?

Її голос змушує мої нутрощі стискатися.

Я відставляю чашку і дивлюся їй прямо в очі.

— Ти боїшся смерті, мала?

Вона киває.

Її пальці стискають чашку трохи сильніше.

Повільно відкидаюся на спинку стільця.

Я знаю відповідь на її питання.

Я не зможу.

Чорт забирай, я вже не можу.

***

Я сиділа за столом, притискаючи чашку з чаєм до долонь, ніби це могло мене заспокоїти. Усередині було порожньо, моторошно. Страх, що недавно стискав мене в своїх холодних лапах, усе ще не відступав.

Навпроти мене сидів Ворон.

Міцний, похмурий. Його погляд був важким, але не злим. Просто уважним.

Я не могла просто сидіти в цій тиші. Вона здавлювала горло, змушувала серце стукати надто швидко.

— Як тебе звати? — запитала я, перш ніж устигла передумати.

Чоловік ледь помітно звів брови.

— Ти знаєш, як мене звати.

— Ні, — заперечила я, вдивляючись у його обличчя. — Ворон – це не ім'я.

Він не поспішав відповідати. Я чекала. Врешті чоловік зітхнув і провів рукою по волоссю.

— Шон.

Я б майже посміхнулася, якби не те, що мені все ще було страшно.

— Шон… — повторила я, пробуючи це ім'я на смак. — Прізвище?

Ворон кинув на мене довгий погляд.

— Ален.

— Шон Аллен, — я кивнула.