Розділ 19

Педаль газу втиснута в підлогу. Машина летить по нічних вулицях, стрілка спідометра зашкалює, але мені байдуже. Єдина думка, яка крутиться в голові – Барбара. Вона там одна.

— Скільки ще? — бурмочу, не відриваючи погляду від дороги.

— Дві хвилини, якщо не гальмуватимеш на поворотах, — відповідає Грифон, стискаючи пістолет у руці.

Гальмувати я не збираюся.

Сигналізація. У моєму сховку.

Хтось пробрався або принаймні спробував це зробити. Я надіслав охоронцям повідомлення, але вони не відповіли. Це ще більше змушує нервувати.

В голові тільки обличчя принцеси. Як вона сидить на ліжку, стискає зайця, як зморщує носа, коли незадоволена, як дивиться на мене з викликом.

Якщо з нею щось трапилося…

Я встигаю загальмувати в останню секунду. Колеса машини залишають слід на гравії, коли ми врізаємось у темряву біля входу. Інші авто різко зупиняються за нами.

— Всі на позиції, — кидаю хлопцям, виходячи з машини.

Зброя в руці, погляд оббігає територію.

— Двоє на задній двір, — розпоряджаюся. — Один на дах. Грифон, зі мною.

Ми рухаємося швидко і тихо.

Двері прочинені.

Погано.

Мить і я всередині, не зволікаючи піднімаюся сходами. Серце вилітає з грудей. Двері її кімнати закриті.

Я підходжу і відчиняю їх ривком.

Барбара сидить на ліжку. Стискає зайця так сильно, що пальці побіліли. Очі великі, заплакані. Дихання часте.

Вона не кричить, не говорить. Просто дивиться на мене.

І тоді, ледве чутно, з тремтінням у голосі каже:

— Ти прийшов…

А потім кидається до мене, хапається руками за сорочку, втискається в мене з усією силою, ніби я єдине, що може її врятувати.

Я застигаю.

На мить здається, що це не реальність, що я все ще у машині, лечу темною дорогою, а переді мною не вона, а просто ще один кошмар із минулого.

Та ні.

Це вона.

І я…

Я обережно, майже невпевнено, обіймаю її у відповідь.

***

Я не знаю, скільки секунд чи хвилин проходить, перш ніж мій мозок починає розрізняти реальність. Ворон поруч. Його тепло відчувається крізь тканину футболки. Його руки міцні, теплі, справжні.

Я вдихаю, намагаючись заспокоїтися, але повітря рветься з грудей уривчастими вдихами.

— Ти прийшов… — шепочу, стискаючи його ще сильніше.

Я тремчу.

Його пальці на мить завмирають на моїй спині, ніби він не знає, що робити. А потім повільно ковзають вище, обережно торкаючись мого волосся.

— Ти в безпеці, — глухо каже Ворон.

Його голос низький, трохи хриплуватий.

Я не відповідаю.

Моє серце все ще б’ється дико й швидко, мов загнаний птах.

Перед очима мерехтять картинки.

Яхта. Солона вода у роті. Сильні руки, що тягнуть мене вниз. Відчайдушні удари по воді. Тиша.Темрява.

Моє тіло здригається від самих спогадів.

— Принцесо?

Ворон трохи відтягує мене, щоб глянути в очі. Я вчіплююсь у нього ще сильніше.

— Ні, — хитаю головою, занурюючись обличчям у його плече. — Не відпускай…

Я сама не вірю, що прошу про це.

Чоловік мовчить, але не відштовхує.

Його долоня знову знаходить мою голову, пальці заплутуються у волоссі.

— Все нормально, — каже він тихіше, але твердо. — Я тут.

Я заплющую очі.

Груди рухаються важко, ніби я тільки що вибралася з-під товщі води.

— Мені… мені наснилося…

— Яхта? — питає Ворон.

Я киваю, не відриваючись від нього.

— Я… я знову була там.

Я відчуваю, як його тіло напружується.

— Скільки це триває?

— Що?

— Кошмари.

Я замислююсь.

— Відтоді, як ти мене забрав.

Ворон мовчить. Його долоня повільно проводить по моїй спині.

— Сигналізація… — кажу раптом, згадавши, чому я прокинулася.

— Так, — коротко відповідає він.

— Що сталося?

— Намагаємось з’ясувати.

Я різко підводжу голову.

— Це були люди мого батька?

Ворон повільно піднімає руку і прибирає пасмо волосся з мого обличчя.