Розділ 18 

Прокинувся я вже під вечір. Голова була важка, в скронях пульсувало, наче хто забив туди цвяхи.

Прокляття.

Пропустив момент, коли заснув.

Я повільно розминаю шию і підводжуся, водночас повернувши голову в сторону Барбари. Вона лежала на боці, обійнявши свого рожевого зайця. Її дихання було рівним, а обличчя – спокійним. Вперше за весь час вона виглядала так, наче не жила в страху.

Я дістав телефон, увімкнув камеру й зробив знімок.

Звісно, не для себе.

Фото миттєво полетіло Болтону. Не минуло й хвилини, як телефон завібрував у руці. Я посміхнувся і відповів.

— Слухаю.

— Сволота, — голос Болтона хрипів від злості. — Де вона?! Що ти з нею зробив?!

Я ледве втримався, щоб не засміятися.

— Ти бачив фото, Джоне. Твоя принцеса спить, обіймає іграшку. Чистенька, не голодна. Чого ти ще хочеш?

— Відпусти її, Вороне! Ти переходиш межу! — його крик міг пробити барабанні перетинки.

Я байдуже розсміявся:

— Знаєш, якби ти справді хвилювався за свою донечку, то вже давно виконав би всі умови. Але я дивлюся, що вона тобі не така й дорога, а?

— Та ти… — він ледве дихав від люті. — Я присягаюся, ти за це заплатиш!

— Мені страшно, — посмішка зникла з мого голосу. — Джоне, ти краще подумай, як витягти свою принцесу. Бо інакше твоя корона трісне разом із нею.

Болтон щось гаркнув у слухавку, але я вже відключився.

Вийшов у загальну залу, де зібралися мої люди.

— Що там? — підняв голову Грифон.

— Болтон знову верещить, — я усміхнувся. — Поки що нічого нового.

Карт, який сидів у кріслі, скривився.

— Готовий викинути пару мільйонів, аби тільки тебе не стало.

Я знизав плечима:

— Хай спробує.

— Ну, якщо що, — Грифон відкрив чергову фісташку, — скажи, де буде твій похорон. Ми з хлопцями зайдемо.

Я пирхнув.

— Не поспішайте. У нас сьогодні інші плани.

— Які? — Карт підняв брову.

Я відкинувся на спинку дивана й розтягнув губи у зухвалій усмішці.

— Їдемо в бар. Святкувати моє повернення.

***

Повітря клубу важке й насичене, сповнене змішаними ароматами парфумів, спеки розігрітих тіл і нічного азарту. У такт басам миготить багряне світло, вирізаючи з темряви то напівголі фігури танцівниць на сцені, то хижі посмішки чоловіків, розслаблено розміщених за столиками.

Я сиджу у VIP-зоні, розкинувшись на чорному шкіряному дивані. Поруч Грифон із хлопцями, вони вже добре розігрілися, один з них голосно сміється, відкинувшись на спинку дивану. На столі пляшки, склянки, попільничка.

— Ну, брате, — Грифон піднімає свій келих, криво усміхаючись. — За твоє повернення з того світу.

— Якби він повернувся з того світу, ми б тут зараз не сиділи, — хтось із хлопців хрипко сміється.

Я лише хмикаю, ковтаючи напій. Він обпікає горло, але не зігріває. Після в’язниці я так і не навчився отримувати задоволення від колишніх звичок.

На колінах у мене сидить білявка. Довгонога, гнучка, в сукні, яка більше схожа на мереживну стрічку, ніж на одяг. Вона сміється, щось шепоче мені в вухо, водить нігтями по моїй шиї.

— Чого такий напружений? — її губи торкаються моєї щоки. — Давай розслабимося.

— Я вже розслабився, — відповідаю байдуже.

Їй цього мало. Я кладу руку їй на стегно, стискаючи трохи сильніше, ніж потрібно. Білявка облизує губи, згинається ближче, її груди притискаються до мого плеча.

— Хочеш, щоб ми знайшли місце менш людне?

Я не встигаю відповісти. Телефон у кишені вібрує раз, вдруге. Дістаю його, поглядаю на екран.

Сигналізація.

У схованці.

Очі звужуються. Пальці автоматично стискають склянку, і я чую тихий хрускіт тріснутого скла.

— Вороне? — Грифон змінюється в обличчі, коли бачить мій вираз.

— Веселощі закінчилися, — тихо кажу я, вже підводячись. — Хлопці, за кермо.

Білявка хапає мене за руку, невдоволено бурмоче:

— Ти ж не серйозно?

Я висмикую руку, не озираючись.

— Робота, лялю. Розважайся без мене.

Вже за хвилину ми виходимо з клубу, залишаючи за спиною веселощі, дівчат і цей липкий, розслаблений вечір, який різко обернувся гострою тривогою.