Розділ 17

Це що таке?

Я не одразу зрозуміла, що відбувається, коли Ворон мовчки кинув на ліжко якийсь пакунок. Він розкрився, і на світ з’явилися дві плитки шоколаду, кілька кіндерів… і рожевий зайчик із короною на голові.

Я втупилася в цю іграшку, ніби переді мною лежав не м’який зайчик, а вирізане серце в крові чи ще щось настільки ж абсурдне в цій ситуації.

— Це що, жарт? — нарешті вичавила я, дивлячись то на іграшку, то на Ворона.

Він байдуже розстібнув куртку і кинув її на крісло.

— Побачив у магазині, згадав тебе, — недбало кинув чоловік, ніби мова йшла про щось незначне.

— Що?.. — я все ще не могла прийти до тями.

Ворон зухвало посміхнувся.

— У нього такі ж блакитні очі й корона на голові. Прямо як у тебе, принцесо.

Я розгубилася настільки, що на мить забула, що саме збиралася сказати.

— Ти… купив це для мене?

Ворон байдуже знизав плечима і влаштувався на дивані.

— Це всі викрадачі купують своїм бранкам такі милі речі?

Він засміявся.

Чесно кажучи, я й гадки не мала, що цей чоловік вміє сміятися. По-справжньому, без зневажливих хмикань чи глузливих посмішок. Але зараз його сміх був справжнім – теплим, розслабленим, наче він забув, ким ми є одне для одного.

Я ж просто сиділа, не знаючи, що робити з цим зайцем у короні.

***

Сиджу на ліжку, стискаючи в руках м'якого зайця, тоді як Ворон лежав на дивані, ліниво закинувши руку на очі. В кімнаті панувала тиша, яку порушував тільки глухий звук його дихання.

Я трохи вагалася, але врешті тихо спитала:

— Ти спиш?

Ворон зітхнув так, наче я щойно сказала щось неймовірно дурне.

— Що тобі треба? Знову в туалет?

Я закотила очі.

— Ні. Просто… мені нудно. Можемо поговорити?

Ще одне довге зітхання.

— І про що ж ти хочеш поговорити?

Я на мить замислилася, обережно торкаючись пальцями вуха зайця.

— Чому тебе всі називають Вороном?

Чоловік опустив руку з очей і повернув голову до мене, розглядаючи з примруженими очима.

—  Ворон є архетипом піднесення, бажання і волі піднятися до абсолюту в безмежному небі. Цей птах був і залишається універсальною метафорою душі. А ще у середньовічній християнській традиції ворон уособлює сили пекла і диявола, з яким мене зараз порівнюють.

Його голос звучав байдуже, але в темних очах з’явилася тінь іронії.

Я завмерла. Це прозвучало водночас глибоко і моторошно.

А потім Ворон сів і спокійно, без поспіху, зняв футболку.

Я не встигла навіть щось сказати, бо одразу побачила тату.

Чорний ворон із розкритими крилами охоплював його груди, витончені пера здавалися такими живими, що на мить мені здалося – вони змахнуть, здіймуться у повітря.

Але мій погляд мимоволі ковзнув нижче.

Рельєфний торс.

Шрами на шкірі.

Я не хотіла витріщатися, але очі самі чіплялися за кожну деталь. І мені раптом стало… ніяково.

***

Я лежав на дивані, прикривши очі, але сну не було. Тільки тиша, у якій я чув рівне дихання Барбари.

Відкрив одне око.

Мала сиділа на ліжку, підібравши ноги, і легенько водила пальцями по плюшевій шерсті зайця. Ніби перевіряла, чи достатньо він м'який, чи немає на ньому жодної вади.

Я мимоволі посміхнувся. Справді схожий. Ті ж великі очі, та ж корона на голові.

Барбара мовчки перевернула зайця догори лапами, а потім, не відводячи від нього погляду, спитала:

— Ти сидів у в’язниці, так?

Мої пальці сіпнулися.

Сон, який і без того не приходив, зник остаточно.

Я вдихнув глибше і розплющив обидва ока. Барбара дивилася на мене, тримаючи зайця так, ніби він міг їй підказати, як правильно ставити подібні питання.

— А якщо так? — кинув я.

— Просто цікаво, — вона знизала плечима.

Я пирхнув.

— Просто цікаво? Тобі цікаво, як я парився в бетонній клітці, нюхав плісняву і слухав, як за стіною хтось кричав, бо його намагаються вбити?

Барбара замовкла. Здавалося, вона пожалкувала, що взагалі спитала.

Я повернув голову до стелі.

Мозок сам почав підсовувати спогади, які я зазвичай тримав десь глибоко в голові, в комірці, що зачинялася важким залізним замком.

Тюремний двір, де завжди смерділо потом, сечею і кров’ю. 

Глухі удари – звук, від якого не зводиш обличчя, бо наступним можуть бити тебе.