Розділ 16

Я мовчки йшла за Вороном коридором, не намагаючись сперечатися чи опиратися. Відчувала себе виснаженою.

Мій батько – контрабандист.

Ця думка не вкладалася в голові. Я виросла в розкоші, мала все, що хотіла, але ніколи не замислювалася, звідки це все. А тепер знала.

Коли ми зупинилися біля дверей спальні, Ворон озирнувся і підняв одну брову:

— Що відчуваєш, принцесо?

Я вдихнула і відвернула погляд.

— Нічого.

— Брехня, — спокійно відповів він.

Я стиснула кулаки.

— А що ти хочеш почути? Що мені боляче? Що я розчарована? Що не знаю, як тепер дивитися батькові в очі?

Ворон ледь помітно посміхнувся.

— Принцеса вперше побачила, що її королівство збудоване на крові?

Я різко глянула на нього.

— А ти? Якби в тебе була донька, хіба не зробив би для неї все? Не хотів би, щоб вона жила, як принцеса?

Ворон хмикнув.

— Ніколи не думав про це.

— А задумайся. Ти б їй теж брехав?

Він знизав плечима.

— Якщо це гарантувало б її безпеку, можливо.

Я не знала, що сказати. Ворон не виправдовував мого батька. Але і не засуджував.

— Мені холодно, — сказала я тихо, обіймаючи себе руками.

Ворон кинув погляд на мої голі ноги. Його футболка закінчувалася десь на середині стегна, і я почувалася вкрай незатишно.

— То що?

Я стиснула губи.

— У тебе є якісь нормальні речі?

Чоловік склав руки на грудях.

— Ні.

Я роздратовано зітхнула.

— Ну звичайно.

— Але ти можеш взяти щось із моєї шафи.

Я здивовано підняла брови.

— Ти серйозно?

— Чому б і ні? — Він відчинив двері своєї спальні й жестом запросив увійти.

Я несміливо переступила поріг, поки Ворон відкривав шафу.

— Вибирай, принцесо.

Я озирнулася на нього, потім глянула на речі. Великі футболки, светри, штани… Усе набагато більше за мій розмір. Але принаймні тепліше.

Я потягнула з полиці темно-сірий светр і чорні спортивні штани.

— Це.

— Як скажеш, — Ворон закрив шафу. — Швидше переодягайся.

Я зиркнула на нього, чекаючи, що він вийде, але він навіть не ворухнувся.

— Ти серйозно?

Ворон посміхнувся.

— Я вже бачив тебе в одній футболці, мала.

Моє обличчя спалахнуло.

— Вийди.

— Ти в полоні, а не в готелі.

— Вийди, — повторила я, стискаючи в руках светр.

Ворон закотив очі, але все ж вийшов.

Я швидко скинула його футболку і натягнула светр, що сповзав з плеча, потім підтягнула штани. Вони висіли на мені, як мішок. Але це було краще, ніж нічого.

— Готова? — пролунав голос Ворона за дверима.

Я вдихнула.

— Так.

Двері відчинилися, і він мовчки окинув мене поглядом.

— Схожа на опудало.

Я скривилася.

— Дякую за комплімент.

Ворон хмикнув.

— Повертайся в кімнату, принцесо. У нас з тобою ще багато цікавих розмов попереду.

Я відчула, як усередині похололо. Так, розмови… І я не була впевнена, що вони мені сподобаються.

***

Коли я зрозумів, що залишився без запасу, то скривився. Думка про те, що доведеться провести день без звичного заспокоєння у вигляді нікотину, мене зовсім не тішила.

Кинув погляд на Барбару, що сиділа в кутку, загорнувшись у мій светр, і навіть не ворушилася.

Справжня принцеса, яка жила в рожевому світі.

Та зараз не час про це думати.

Я кивнув Карту:

— Поїхали.

— Куди?

— В супермаркет.

— Із дівкою що? — запитав він, вказуючи на Барбару.

— Вона не втече.

Карт знизав плечима і попрямував за мною.

Магазин, як завжди, був наповнений натовпом. Люди тинялися між рядами, кидаючи у візки товари, ніби в останній день життя.

Я не любив супермаркети.

— Що беремо? — Карт узяв візок і чекав наказів.