Розділ 13

Я сидів у своєму кабінеті, спокійно прокручуючи в пальцях пістолет. Той самий, що кілька годин тому тремтів у слабких, але рішучих руках Барбари Болтон.

Смішна вона.

Дивлюся на зброю, а на губах з’являється посмішка. Мала навіть не зняла запобіжник.

— Що, смішне щось? — голос Грифона витягує мене з роздумів. Він сидить навпроти, розвалившись у кріслі. В очах – ледь помітна цікавість.

Я кладу пістолет на стіл і відкидаюся назад.

— Ти б бачив, як вона на мене його направила, — кажу з усмішкою. — Думала, що справді зможе натиснути на курок.

Грифон пирхає.

— Бороться за життя.

— Ага, тільки без навичок виживання.

Я прибираю усмішку з обличчя та переводжу розмову у потрібне русло.

— Що там по вантажу?

Грифон відразу стає серйозним. Він кидає на стіл кілька паперів, схем.

— Болтон отримує товар через приватний док. У нас є три точки входу, але в кожній охорона. Люди, судячи з усього, натреновані. Звичайна атака – це програш.

Я переглядаю документи. Вантаж Болтона – заборонені речовини, що йдуть транзитом через порт, один із ключових його бізнесів. Якщо вибити цю ланку, він зазнає серйозних збитків.

— Що з охороною?

— Понад двадцять осіб. Декілька снайперів. Безпосередньо біля доку і троє на вишках.

Я постукую пальцями по столу, оцінюючи ситуацію.

— Скільки часу займає розвантаження?

— Хвилин сорок.

— Ми атакуємо в середині процесу, коли частина людей буде зайнята.

Грифон киває.

— Нам потрібен відвертальний маневр.

Я дивлюся на карту, прокручую в голові десятки варіантів і зрештою зупиняюся на одному.

— Ми створимо хаос.

— Детальніше.

Я беру маркер і починаю креслити на карті.

— Тут і тут ставимо підривні заряди. Вибухи відвернуть увагу, посіють паніку.

— Далі?

— Головна група заходить із цього боку. Удар чіткий, швидкий. Нам не потрібно вбивати всіх, достатньо вивести з ладу охорону і взяти товар.

— Як бути з снайперами?

— Працюємо по них у першу чергу. У нас є люди, які впораються.

Грифон уважно слухає, кивнувши.

— Це ризиковано.

— Все в цьому житті ризиковано.

Я кидаю маркер на стіл і схрещую руки на грудях.

— Головне – швидкість. Входимо, працюємо, виходимо.

Грифон посміхається.

— Як у старі добрі часи.

Я теж посміхаюся.

— Так, саме так.

Я дивлюся на пістолет, що лежить на столі. Барбара хотіла стріляти, але не змогла. А я не вагатимусь.

— Збирай людей. Починаємо через три години.

***

Віддалені вогні розмитими плямами відбивалися у воді, а навколо панувала нічна тиша. Але це лише ілюзія. Бо вже за кілька хвилин тут почнеться справжнє пекло.

У вусі тріснув динамік:

— Об’єкт на місці. Починають розвантаження.

Грифон стояв поруч, стискаючи у руці рацію. Він глянув на мене, очі звузилися від концентрації.

— За сигналом. 

Я повільно вдихнув і стиснув автомат, відчуваючи, як усередині закипає знайоме передчуття бою. 

— Де снайпери?

— Наші вже на точках. Як тільки почнеться, вони знімають вишки.

Я кивнув.

— Готові?

— В очікуванні, — підтвердив Грифон.

Я підняв руку і стиснув кулак – команда для всіх.

Готовність.

Видих.

Удар.

Вибух розірвав нічну тишу. Гул пронісся по порту, здіймаючи у повітря пил і уламки. Десь збоку ще один ще сильніший.

— Вперед! — гаркнув я у рацію, кидаючись уперед разом зі своїми людьми.

Нас зустріли хаос і паніка. Охоронці Болтона метушилися, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Двоє з них уже лежали на землі, знешкоджені нашими снайперами.

Я рухався швидко. Бачив, як Грифон зі своїми людьми бере правий фланг. Лівий – за мною.

Куля просвистіла біля вуха.

Я рефлекторно пригнувся, а потім вихопив нападника з-за контейнера і вистрілив. 

Попереду ще кілька, вони хапаються за зброю, але я не даю їм шансу. Постріл. Ще один.

Порт уже палахкотів вогнями, сирени вили, а я крок за кроком проривався до головного складу, де лежав вантаж.