Розділ 12

Я завмер у дверях, спостерігаючи за нею.

Барбара.

Маленька відчайдушна принцеса, що стояла у моїй футболці, притискаючи до себе пістолет, ніби це було її єдиною надією. Коли я увійшов, вона рвучко перевела ствол на мене.

Смілива.

Безстрашна.

Або просто дурна.

Мені навіть хотілося посміхнутися.

— Ви телепні, — промовив я, не відриваючи погляду від її блакитних очей. — Ви справді дозволили одній малій поставити вас на коліна?

Мої люди засмутилися. Один з охоронців сіпнувся, прагнучи перехопити ситуацію у свої руки, але я жестом зупинив його.

— Не рухайся.

Я бачив, як пальці Барбари тремтять, але вона вперто стискала зброю.

Мені подобалася її рішучість.

Я зробив крок уперед.

Мала не відступила.

Ще один крок.

Її груди швидко здіймалися.

Я наблизився впритул і, дивлячись просто у її очі, спокійно сказав:

— Стріляй.

Барбара різко вдихнула. Я бачив, як її губи здригнулися. Як очі наповнилися сумнівом. Вона справді зібралася це зробити?

Я зробив ще один крок.

Ствол торкнувся мого живота.

— Давай, — промовив тихо.

Барбара видала здавлений звук і... заплющила очі. Мені навіть не довелося більше нічого говорити. Її рука тремтіла все сильніше.

Я чекав.

Вона зціпила зуби, спробувала натиснути на курок…

І не змогла.

Я знав.

Я знав, що вона не зможе.

Її рука повільно опустилася.

— Я… не така, як ви, — прошепотіла Барбара. Її голос звучав хрипко. — Я не чудовисько. Навіть заради власного життя я не буду вбивати.

Пістолет випав із її пальців, ударившись об підлогу.

Я дивився на малу, а в душі вперше за довгий час зароджувалася крихітна крапля… поваги.

***

Я ніби як у тумані. Пальці тремтіли, серце билося надто швидко, а в горлі стояв гіркий клубок розчарування.

Не змогла.

Я не змогла зробити це.

Перший потік сліз викотився ще там, у вітальні, коли пістолет вислизнув із моїх рук. Ворон нічого не сказав. Лише схопив мене під лікоть, міцно, але не грубо, і повів коридором, віддаючи накази своїм людям. Я навіть не вловлювала слів, у вухах шуміло, а голова йшла обертом.

Мене знову замкнуть.

Я невдаха.

Я безпорадна.

Але ж я ніколи не була безпорадною.

Ця думка боляче ранить. Я стискаю губи, намагаючись не розридатися прямо перед ним. Ворон відчиняє двері, заводить мене всередину і мовчки кидає на ліжко кілька пакетів.

Я не одразу розумію, що це.

Щось яскраве, блискуче.

Чоловік мовчки розвертається і виходить.

Двері зачиняються.

Я залишаюся сама.

Дихаю важко, ніби пробігла марафон. Губи тремтять, у грудях стискається щось гостре, а сльози, ті самі кляті сльози, котяться щоками, навіть коли я зціплюю зуби, щоб не схлипнути вголос.

Я падаю на ліжко, притискаючи руки до обличчя.

Ти слабка, Барбаро.

Ти нічого не змогла.

Я глибоко вдихаю, намагаючись заспокоїтися. Запах постелі, той самий знайомий чоловічий аромат, що вже в’ївся у свідомість. Я витираю щоки тильною стороною долоні та, зітхнувши, підводжуся.

Мій погляд падає на пакети.

Я повільно тягнуся до них, не розуміючи, що це взагалі таке.

Перевертаю один із них. Білизна.

Я кліпаю очима, витягаючи з пакета перший комплект. Він рожевий, з тонкого ніжного мережива. Я розгублено торкаюся тканини, пальцями проводжу по вигинах…

Боже.

Я перебираю інші комплекти. Чорний, темно-синій, білий із вишивкою. Кожен із них – витвір мистецтва. Не практичний, не зручний, а сексуальний.

На що, чорт забирай, він натякає?

У голові спалахує спогад про його погляд, коли я стояла у футболці, яка ледь прикривала стегна. Як його губи злегка розтягнулися у самовдоволеній посмішці.

Це що, подарунок?

Або… знущання?

Я затамовую подих і відкладаю білизну вбік. У другому пакеті ще більше сюрпризів.

Зубна щітка, паста, розчіска. Гель для душу та шампунь, ті самі, що я вже використала раніше.

І найкумедніше…