Розділ 8

Я стою на палубі яхти, свіже море пахне сіллю і сонцем, а вітер плутає моє волосся. Веселий сміх друзів зливається з музикою, і я відчуваю щастя. Безтурботність. Легкість.

А потім усе змінюється.

Різкий звук пострілу розриває повітря.

Я повертаю голову, але не встигаю навіть розгледіти, хто кричить. Кров. Вона скрізь. На білосніжній палубі, на моїх руках, на обличчі.

Я хочу кинутися вперед, схопити когось за руку, врятувати… Але мене немов паралізує.

Тіла падають у воду один за одним.

Намагаюся закричати, але не можу.

Я хочу бігти, але ноги немов прикуті до палуби. Чорна тінь рухається до мене, повільно, неквапливо. Я знаю, що це він.

Ворон.

Очі холодні, мов лід.

— Не бійся, Барбі, — говорить він, а потім різко хапає мене за зап’ястя і штовхає за борт.

Я падаю у воду.

Темрява поглинає мене.

Глибше.

Глибше.

Я задихаюся.

Я…

Різко прокидаюся, задихаючись, у холодному поту. Темрява навколо мене, але не така, як у моєму сні.

Це інша темрява: глуха, тюремна, що душить не гірше за воду.

Я озираюся, серце несамовито гупає у грудях. Перед очима бетонні стіни, а на мені чорна кофта, чоловіча, на кілька розмірів більша.

Я б мала здерти її з себе. Скинути, як ганчірку, як чужий запах, що так просякнув тканину. Але я не роблю цього. Несвідомо стискаю її ще сильніше, відчуваючи терпкі нотки парфумів.

Не знаю, котра година. Скільки я проспала. Але одне знаю точно – мені потрібно в туалет. І я хочу пити.
Я зціплюю зуби, намагаючись боротися з собою. Але довго не витримую. Підійшовши до дверей, стискаю руки в кулаки й, пересиливши себе, стукаю.

— Будь ласка…

Тиша.

— Мені потрібно вийти.

Знову нічого.

Я вже збираюся відступити, коли чується звук кроків. Двері різко відкриваються, і на порозі з’являється новий охоронець. Високий, кремезний, з жорсткими рисами обличчя.

— Ти ще довго репетуватимеш? — бурчить він, зиркнувши на мене з-під густих брів. — Іди за мною.

Я ступаю назад, але він лише хмикає.

— Спробуєш смикнутися, пристрелю.

Це не погроза. Це обіцянка.

Я проковтую клубок у горлі й покірливо йду за ним.

Темні коридори тягнуться нескінченно довго, поки нарешті я не опиняюся у просторішій кімнаті.

Кухня?

Я мимоволі роззираюся. Дерев’яні шафки, стіл, старий холодильник… усе виглядає набагато затишніше, ніж те підземелля.

Але мою увагу привертає не це.

Він.

Ворон сидить за столом, неквапливо п’є каву, ніби у всьому світі немає нічого важливішого. Він навіть не одразу дивиться на мене.

Але я відчуваю його погляд, коли він, нарешті, підіймає очі.

***

Барбара переминається з ноги на ногу, ніяково зиркаючи на холодильник. Її погляд періодично ковзає по пляшці води, яка стоїть на столі, по тарілці з залишками сніданку, по кухні, що, мабуть, здається їй раєм у порівнянні з тією бетонною дірою, в якій вона опинилася.

Я неквапливо роблю ковток кави, вловлюючи, як вона стискає губи.

— Бери все, що хочеш.

Мала здригається від мого голосу, але потім тихо зітхає й обережно підходить до холодильника.

Я спостерігаю, як вона відкриває дверцята, мовчки оглядаючи вміст. На мить Барбара зависає у роздумах, а потім витягує контейнер з учорашньою лазаньєю та пляшку соку.

Вона не питає дозволу сісти за стіл, просто присідає на краєчок стільця і починає їсти, неквапливо, але явно голодна.

Її плечі напружені, пальці стискають виделку так, ніби це єдиний захист.

Я не відводжу погляду.

Моїй кофті вона явно не рада, але все одно загортається в неї, ніби це її єдина броня. Тканина сповзає їй на плече, оголюючи ніжну шкіру, але вона цього не помічає.

Цікава картина.

Барбі — дівчинка з іншого світу. Брендовий одяг, дорогі прикраси, шовкові сукні… І ось зараз вона сидить тут, у моєму одязі, з тремтячими пальцями стискаючи виделку.

Мені подобається цей контраст.

Мовчання між нами затягується. Я їй не заважаю, бо звик спостерігати, чекати, оцінювати. А от Барбара… Вона їсть швидко, мовчки, немов боїться, що будь-якої миті я передумаю й заберу їжу. Врешті-решт, з’ївши останній шматок лазаньї, дівча ставить виделку і повільно підіймає погляд.

— Дякую… — її голос тихий, майже не чутний.

Я мовчки киваю, не зводячи з неї очей.