Розділ 7

Я сиджу на матраці, обіймаючи себе руками, і не відводжу погляду від Ворона. Він мовчки дивиться на мене, в його очах читається холодний розрахунок. Невідомість лякає. Чого він хоче? Чому з’явився серед ночі? Що буде далі?

Чоловік повільно відштовхується від стіни, і я відчуваю, як моє серце завмирає.

— Вставай.

Я не ворушуся.

— Вставай, я сказав.

Його голос ріже тишу, і я здригаюся.

— Куди?

Він не відповідає. Просто підходить ближче й нахиляється до мене.

— Якщо не встанеш сама, я тебе підніму.

У мене немає ілюзій щодо його сили. Ворон без проблем зможе мене винести звідси, якщо захоче. Але все ж таки я підводжуся сама, навіть якщо ноги трохи тремтять.

Ворон дивиться на мене оцінююче, а потім різко хапає за передпліччя.

— І навіть не думай щось утнути, — його голос звучить спокійно, але в ньому ховається загроза.

Я смикаю руку, але марно. Його хватка залізна.

— Куди ми йдемо?

— Побачиш.

Я не хочу нікуди йти з ним. Кожна клітина мого тіла кричить про це. Але у мене немає вибору.

Коридори темні, повітря вогке. Вогники тьмяних ламп пробиваються крізь морок, кидаючи довгі тіні на стіни. Ми йдемо вгору, і нарешті я починаю відчувати, що тут не так задушливо.

Я намагаюся запам’ятовувати шлях, але всі проходи здаються однаковими.

І ось раптом ми зупиняємося.

Я оглядаюся. Перед нами великі двері, і коли Ворон відчиняє їх, я навіть не вірю своїм очам.

Простора ванна кімната. Біло-чорна плитка, дзеркало в повен зріст, душова кабіна, ванна, рушники на полиці. Це не схоже на ту камеру, де мене тримали.

Я переводжу погляд на Ворона, підозріло звужуючи очі.

— В тебе є рівно п’ять хвилин, — каже він, схрестивши руки на грудях.

Я вагаюся, але швидко заходжу всередину. Як тільки двері за мною зачиняються, я повертаю ключ у замку й притуляюся до них спиною.

Я тут сама.

Роблю глибокий вдих і швидко оглядаю приміщення.

Чи можу я звідси втекти? Немає вікон. Нічого, що можна використати як зброю. Мої плечі опускаються. Гіркий клубок застряє в горлі, але я відганяю паніку.

Швидко користуюся туалетом, вмиваюся, витираю руки рушником. П’яти хвилин мало, але Ворон не здається тим, хто дасть мені більше часу.

Мій погляд ще раз пробігається по кімнаті, шукаючи бодай щось, що могло б мені допомогти. Нічого.

Розчарована, я повільно відчиняю двері й виходжу в коридор. Ворон стоїть там, де я його залишила. Його темні очі уважно вивчають мене.

— Молодець, принцесо, впоралася вчасно.

Його тон знову той самий: насмішкуватий, холодний.

Я не кажу нічого. Тільки зціплюю зуби.

— Повертаймося, — його рука знову з’являється на моєму зап’ясті.

І ми рушаємо назад.

***

Я мовчки йду поруч із Барбарою, тримаючи за зап’ястя, і сам до кінця не розумію, що змусило мене відвести її в вбиральню.

Чи то її відчайдушний вигляд, чи те, як вона постійно здригалася від огиди, коли дивилася на той смердючий куток у камері.

Чи, може, щось людське ще залишилося в мені?

Але я знаю одне – це ненадовго.

Я втратив здатність співчувати ще тоді, коли гнив у камері, не знаючи, чи доживу до наступного ранку.

Барбара йде поруч, мовчазна, її тендітні пальці напружені в моїй руці.

Повернувшись до підвалу, я відчиняю двері й впускаю її всередину. Вона обіймає себе руками. Холодно. Тут завжди холодно.

Я окидаю поглядом камеру: тонкий матрац на ліжку і більше нічого.

Очі Барбари дивляться на мене з очікуванням. Вона нічого не скаже, гордість не дозволить. Але я бачу, що мала мерзне. Я зітхаю, розстібаю свою толстовку й мовчки кидаю її на матрац.

Барбара здивовано переводить на мене погляд. Я не чекаю її слів. Просто виходжу й зачиняю за собою двері.

Я не зупиняюся. Не даю собі навіть секунди на роздуми, поки мої кроки відлунюють у холодному підземеллі.

Що зі мною, чорт забирай?

Я мовчки віддав їй свою толстовку.

Барбарі Болтон. Доньці того покидька, через якого я два роки гнив у тісній смердючій камері.

Це слабкість?

Смикаю двері, переконуючись, що вони на замку, і повертаюся назад, у напрямку свого кабінету. 

Треба вирівняти думки.

Барбара — не більше ніж розмінна монета. Моя зброя у війні, яку розпочав її батько. Але чомусь її блакитні очі переслідують мене, навіть коли я сідаю за стіл, відкриваючи ноутбук.