Розділ 6

Лежу на цьому брудному, смердючому матраці, кручуся з боку на бік, але сон так і не приходить. Кожен порух змушує мене здригатися від огиди. Він вологий, затхлий, просочений чимось, про що я навіть не хочу думати. Уявляю, скільки людей спали тут до мене. Чи, можливо, вони тут не спали, а просто помирали?

Ця думка змушує мене стискати зуби, але блювотний рефлекс все одно підступає до горла. Я перевертаюся на спину, втупившись у стелю. Вода з неї капає з якимось ритмом, ніби відраховує час. Час, який у мене ще є? Час до смерті?

Трясця. Не можна так думати.

Я глибоко вдихаю, але повітря тут таке затхле, що стає тільки гірше. Усі ці запахи – іржа, пліснява, тління – зливаються в єдину суміш, від якої хочеться бігти, рватися, кричати.

Але я не кричу.

Бо знаю – ніхто не прийде.

Я сідаю, підтягуючи коліна до грудей, і обхоплюю себе руками. Колись я сиділа так у своїй кімнаті, коли тато щось забороняв мені, коли мене щось засмучувало. Але тоді я знала: варто лишень заплакати, поскаржитися, і все буде добре. Тато владнає, мама втішить.

А зараз…

Я ковтаю клубок у горлі, відганяючи думки. Але вони все одно лізуть у голову, як нав’язливий голос, що шепоче мені правду: зараз ніхто за мене не заступиться.

Я згадую своє життя.

Мої дні були схожі на яскравий калейдоскоп – дорогі клуби, приватні вечірки, нові машини, подорожі. На якийсь момент здається, що це все було не зі мною, що я уявила це життя. Якби не діамантовий браслет на зап’ясті, який я досі не зняла, я б і справді подумала, що це лише сон.

Я провожу пальцями по браслету. Він тонкий, витончений, дорогий. Колись я приміряла його перед дзеркалом і відчувала себе принцесою. А зараз?

Зараз він лише нагадує про те, що було і чого, можливо, більше не буде.

Я не хочу думати про це. Не хочу уявляти, як усе може закінчитися.

Я хочу додому.

Хочу у свою простору кімнату з величезним ліжком, хочу у свою ванну, хочу стояти під гарячим душем і відмивати з себе цей липкий страх, цей бруд, цей жах.

Я дивлюся на металевий унітаз у кутку, і мене нудить. Ні, я не зможу цим скористатися. Я краще витримаю, скільки зможу, але не підійду навіть близько.

Я знову падаю на матрац, стискаючись у маленький клубок.

Очі закриваються, але сон не приходить.

У голові постійно спливають кадри – постріли, крики, кров. Охоронці падають на палубу, їхні тіла більше не рухаються. Я пам’ятаю це занадто чітко. Пам’ятаю, як кричала, як намагалася втекти, як сильні руки схопили мене, як хтось затулив мені рот.

І от я тут.

І тепер, навіть якщо мене знайдуть… навіть якщо я виберусь…

Я ніколи не буду тією Барбарою Болтон, якою була раніше.

***

Стою перед дверима її камери, ключі стискаю в руці. Відчуваю холод металу на долоні, але сам я розжарений, як вугіль після пожежі. Сон до мене не приходить, бо в крові ще грає адреналін, що кипів увесь день.

Я спостерігав за нею через монітори, бачив, як вона метушилася по камері, як сахалася від смердючого унітаза, як допила останній ковток води, залишаючи порожню пляшку на підлозі.

І що далі?

Я міг би просто повернутися в кімнату й забути про це. Але замість цього я стою тут. Перед дверима.

Мить тиші.

Вставляю ключ у замок, і звук повороту металу здається занадто гучним у нічній тиші.

Двері скриплять, відкриваючись.

Барбара завмирає.

Вона сидить на матраці, обхопивши себе руками. Її блакитні очі округлюються, коли вона бачить мене. Довге світле волосся розкидане по плечах, а тонкі губи трохи розтулені – вона навіть дихати боїться.

— Не спиться? — мій голос звучить низько, спокійно.

Мала не відповідає, лише ближче притискається до стіни, ніби це може її врятувати.

Я роблю крок вперед і зачиняю двері за собою.

— Дивно, — продовжую я, кидаючи погляд на її матрац. — Такий зручний…

Барбара різко зводить на мене очі, і я бачу в них гнів. Вона не кричить, не зривається, але в її погляді читається все, що вона про мене думає в цю мить.

Я всміхаюся краєм губ.

— Що, принцесо, не звикла до таких умов?

Вона все ще мовчить, але з її обличчя зрозуміло: хоче вліпити мені ляпаса.

— Якщо твій батько не поквапиться, ти тут надовго, — кажу я, проходячи ближче й спираючись плечем на стіну.

Барбара стискає губи, але врешті не витримує:

— Ви жахлива людина.

Я сміюся тихо, навіть трохи щиро.

— Нічого нового, мала.

Вона знову здригається, коли я називаю її так.

— Чого ви хочете? Чому прийшли?