Розділ 5

Я сиджу на тонкому матраці, підвівши ноги під себе. Обіймаю коліна руками, намагаючись зігрітися, хоча холоду тут, у цій тісній кімнаті, вистачає з надлишком. Пліснява на стінах, сирість у повітрі, краплі води, що падають зі стелі, — усе це тисне, викликає відчуття приреченості.

Але найбільше мене сковує не це.

Перед очима досі стоїть картина того, що сталося на яхті.

Крики. Постріли. Кров на палубі.

Я ще ніколи не бачила настільки жорстокого чоловіка, як він. 

Здригаюся.

Металеві двері скриплять, і я миттєво напружуюся.

До кімнати заходить кремезний чоловік у чорному. В руках він тримає пляшку води, якісь крекери та ще щось. Я не рухаюся, лише спостерігаю, як він ставить усе це біля ліжка.

А потім з’являється він.

Ворон.

Високий, впевнений, без тіні вагання в рухах. Його темний погляд пронизує мене, змушуючи відчувати себе здобиччю.

Я інстинктивно притискаюся до стіни, хоча розумію, що це безглуздо.

Він бере стілець – той самий, на який я залазила, щоб дотягнутися до вікна. Повертає спинкою до себе і сідає, широко розставивши ноги. На обличчі немає ані натяку на співчуття.

— Твій батько в курсі, — голос рівний, байдужий, наче він говорить про щось незначне. — У нього є десять днів. Якщо не виконає умови…

Чоловік робить паузу, дозволяючи мені самій закінчити думку.

— То що? — виривається у мене.

— То ти попрощаєшся з життям, — спокійно завершує він.

Я затамовую подих.

Страх стискає горло, ніби невидима рука.

Я ковтаю сухий клубок і намагаюся говорити, хоч голос зрадницьки тремтить.

— Як… як ви можете бути таким жорстоким?

Ворон мовчить кілька секунд, дивлячись прямо в очі. Його губи повільно розтягуються в усмішці, але в ній немає нічого теплого.

— Життя зробило мене таким, мала, — каже він нарешті. — І твій батько теж.

Я кліпаю.

— Що?..

— Два роки. Два роки я гнив у такій самій камері, як ця. Без світла. Без надії. Твій любий татусь подбав про це.

Я напружуюся.

— Це брехня.

— О, ні. Це правда, — Ворон нахиляється ближче, змушуючи мене буквально втиснутися в стіну. — І за це я буду мстити.

Важко дихаю.

Мої руки тремтять, але я стискаю їх у кулаки, щоб він не бачив.

Його очі холодні, безжальні.

І я розумію – для Ворона я всього лише засіб.

І якщо батько не виконає його умови…

Я помру.

***

Відкидаюся на спинку стільця, повільно оглядаючи свою бранку.

Барбара Болтон.

Їй двадцять три. На п’ятнадцять років молодша за мене. Ще мала.

Але яка ж гарна мала..

Блакитні очі, що горять обуренням і страхом. Повні губи бантиком, які так і просяться, щоб їх…

Зупиняю себе на півдорозі цієї думки.

Довге світле волосся спадає на тендітні плечі, немов золота хвиля. Вона виглядає так, ніби зійшла зі сторінок дорогого глянцевого журналу. Доглянута. Витончена. Вбрана у брендове лахміття, вкрите логотипами відомих дизайнерів. Діаманти у вухах блищать навіть у тьмяному світлі цієї камери. Болтон не шкодував для доньки нічого.

Я повільно проводжу поглядом по її довгих ногах, що зараз зігнуті під нею. Короткі шорти лише підкреслюють плавні лінії стегон.

Що ж, Джоне, твоя донька – справжній трофей.

— Ти гарна, — кидаю я недбало, спостерігаючи за її реакцією.

Барбара здригається, але намагається тримати обличчя.

— І що з того? — голос у неї твердий, але в очах блищить тривога.

Я посміхаюся кутиком губ.

— Просто зауваження. Мені подобаються доглянуті жінки.

Дівча стискає щелепи.

— Це не має значення. Ви все одно мене не відпустите.

— А ти розумненька, мала, — кажу я, схрещуючи руки на грудях. — Гарне доповнення до краси.

Вона хмикає, намагаючись приховати страх за зневагою.

— Мені не потрібні ваші компліменти.

— Я тобі їх і не роздаю, — нахиляюся ближче, вдивляючись у її блакитні очі. — Просто констатую факт.

Барбара відвертається, немов від мого погляду їй стає нестерпно.

— Скажи, принцесо, як там живеться у вежі зі слонової кістки? — з посмішкою питаю я, розглядаючи її тонкі пальці, що судомно стискають край шортів.

Вона не відповідає. Просто зиркає на мене з-під вій, намагаючись не показати страху.