Розділ 4

Темрява в цій кімнаті наче поглинає мене.

Запах вогкості, плісняви й іржі проникає в легені, змушуючи мене морщитися. Вода, що капає зі стелі, відбиває ритмічні удари об підлогу, додаючи ще більше безнадійності цьому місцю. 

Камера. 

Інакше це не назвеш. Тісна, волога, холодна. Лише вузьке залізне ліжко, старий дерев'яний стілець, маленька полиця та вбиральня в кутку. Вікно – єдине джерело світла і те високо під стелею.

Я стискаю пальці, відчуваючи, як мене огортає паніка. Я не можу залишатися тут. Я не можу просто чекати! Я маю знайти вихід.

Мої ноги самі несуть мене до стільця. Беру його й ставлю під стіною, піднімаючись на носочки. Серце скажено б’ється в грудях, коли мої пальці знаходять підвіконня. Я ледве можу виглянути назовні.

Горизонт. Вода. І кораблі. Я в порту. Це єдине, що мені відомо. Жодних розпізнавальних знаків, жодної підказки, де саме я перебуваю.

Решітки на вікні міцні, холодні, безжальні. Я проводжу пальцями по грубому металу, шукаючи хоч якусь слабкість, але їх немає. Вони створені, щоб не випускати людей. Таких, як я.

Я ковтаю клубок у горлі й обережно сповзаю зі стільця. Ноги підкошуються, і я дозволяю собі впасти на тонкий матрац. Волога проступає крізь тканину, і мені здається, що це відчуття назавжди в’їдається в мою шкіру.

Стискаю руками волосся, намагаючись зібрати думки. Я без телефону. Без годинника. Без жодного гаджета, за яким мене можна було б знайти. Я навіть не знаю, скільки часу минуло відтоді, як мене викрали. Години? День? Більше?

Цей чоловік. Ворон. Він мене лякає.

Його погляд був холодним, нестерпно спокійним, ніби він вже вирішив, що буде зі мною. Його голос був не голосом людини, що сумнівається, а голосом хижака, що вирішив свою наступну жертву. 

Я пам’ятаю, як його пальці торкнулися мого підборіддя, і по моїй шкірі пробіг мороз. Він грається зі мною, як кішка з мишею.

Міцно стискаю губи, намагаючись не заплакати. Але сльози все одно підступають до очей, зрадницькі, неконтрольовані. Вони стікають по щоках, і я стираю їх долонею, ніби це допоможе.

Якщо тато мене шукає, то скільки йому знадобиться часу, щоб знайти? Чи взагалі знайде?

А якщо… якщо він не зможе?

Якщо Ворон не залишить йому такої можливості?

Якщо для батька буде простіше змиритися з моєю втратою, ніж воювати з цим чоловіком?

Я здригаюся від цих думок, міцніше обіймаючи себе руками. Я не хочу помирати. Не тут. Не так.

Але здається, це не мені вирішувати.

***

Я сиджу у своєму кабінеті, спостерігаючи, як чайки кружляють над водою. Вони злітають, падають, хапають здобич і летять далі, не озираючись. Хижаки. Точно як я.

У руці телефон. На екрані – набраний номер. Джон Болтон.

Я натискаю виклик і притискаю трубку до вуха. Очі не відриваються від моря. Пауза. Один гудок. Другий. І ось нарешті він відповідає.

— Що тобі треба, покидьку ?

Його голос звучить жорстко, але я чую напругу під цією маскою. Джон не очікував, що я виживу. Не очікував, що знову почую його голос.

— Радий тебе чути, Болтоне, — я посміхаюся, граючи з запальничкою у вільній руці. Клац-клац. Полум'я спалахує і гасне. — Давно не бачилися.

— Виродок. Як, чорт забирай, ти…

— Тебе це не повинно хвилювати, — перебиваю я холодно. — Ти мені щось винен, Джоне.

Мовчання. Я чую його важке дихання.

— Нічого я тобі не винен, — нарешті огризається він.

— О, ще й як винен, — я підводжуся, проходжуючись кімнатою. — Два роки. Два, бісових роки я гнив у тій дірі, поки ти насолоджувався життям. Ти думав, що позбувся мене? Думав, що твоїх грошей вистачить, щоб я там і здох?

— Ти порушив домовленості! Ти сунувся не у свою справу!

Я сміюся. Глухо, коротко, без краплі радості.

— Домовленості? — повторюю, скриплячи зубами. — У нас була угода, Болтоне. Я тобі канали, ти мені доступ до порту. І хто перший встромив ніж у спину?

Він мовчить. Я знаю, що його шкірить від злості, але мені начхати.

— Гроші, товар, зв’язки, — я продовжую спокійно. — Ти все це забрав. Підкупив прокурора, засадив мене, а потім поділив мій бізнес між своїми пацюками.

— Це був бізнес, нічого особистого, — відрізає він.

— А зараз буде особисте, — я стискаю телефон міцніше. — Я хочу все назад. Мої маршрути. Мої склади. Моє місто. І я хочу, щоб ти власноруч віддав мені ці кляті документи.

— Інакше що?

Я усміхаюся, викидаю запальничку на стіл і повільно сідаю.

— Інакше ти не побачиш свою доньку цілою.

Болтон вибухає.

— Я тебе вб’ю, якщо з її голови хоч волосина впаде! Чуєш?! Я тобі горлянку перегризу! — Смішний.

— Болтоне, — перебиваю я нарешті, коли він замовкає, важко дихаючи. — У тебе десять днів. Десять днів, щоб зібрати документи, повернути мені всі мої активи й власноруч привезти їх у зазначене місце. Якщо ні… ну, ти зрозумів.