Розділ 2

Вечірнє сонце відбивалося на поверхні води, розливаючи золотисті відблиски, які грали на білому корпусі нашої яхти. Повітря було насичене ароматом солі, а вітер приємно охолоджував розпашілі після купання тіла. 

Я сиділа на м'якому лежаку, тримаючи в руках склянку з содовою з льодом, і здавалося, що цей момент ідеальний.

— Барбаро, ти просто мусиш це побачити! — закричала Ешлі, показуючи кудись у відкрите море.

Піднялася, розгублено примружуючи очі. На горизонті, там, де небо зустрічалося з водою, з’явилося судно. Воно рухалося швидко, прямуючи прямо до нас.

— Чого воно так летить? — пробурмотів охоронець Тревіс, підводячись з палуби.

Моя шкіра покрилася сиротами. Щось було не так.

Яхта плавно похитувалася на хвилях, а ми всі застигли, спостерігаючи за тим, як наближається судно. Велике. Чорне. Мовчазне. Ніяких розважальних вогнів, музики чи веселих туристів на борту. Тільки темна махина, що все більше закривала собою обрій.

— Може, це берегова охорона? — несміливо припустила Сандра.

— Берегова охорона не підходить так швидко… — тихо відповів охоронець Марк.

Я відчула, як щось холодне прокотилося по моєму хребту. Серце забилося швидше.

— Гей, вони щось роблять, — сказав Нік, витягуючи телефон.

Я навіть не встигла перевести погляд, як розітнувся перший постріл.

Крик. Спалах. Вибух скла.

Склянка вислизнула з моїх пальців і з дзвоном розбилася об палубу. Позаду хтось зойкнув: чи то від жаху, чи то від болю, я не встигла розпізнати. Наступної миті капітан, що стояв біля керма, похитнувся, немов щось вибило з нього силу, і повільно осів на дошки, залишивши за собою темний слід.

Хаос.

— В укриття! — заволав Тревіс, але було вже пізно.

Яхта здригнулася від удару, коли з того чорного судна висунулися гаки, впиваючись у наш борт. Озброєні люди в чорних балаклавах швидко почали підійматися на палубу, мов хижі тіні.

Я відступила, зачепившись ногою за лежак і мало не впала. Озирнулася. Сандра тремтіла, пригорнувшись до Ніка, а Ешлі застигла з руками, притиснутими до обличчя. Тревіс та Марк намагалися щось зробити, але їх тут же оточили люди в масках, наставивши на них зброю.

— Жодного руху! — гаркнув один із нападників.

Голос гучний, металевий.

Я відчувала, як серце молотить у грудях, неначе намагається вирватися.

Один з тих, що прийшли, дістав рацію і сказав:

— На яхті три жінки й четверо чоловіків.

Коротка пауза.

З рації долинуло:

— Жінок доставити на борт. Чоловіків позбутися.

Я заклякла.

— Ні… — прошепотіла я.

Але мої слова потонули в нових пострілах.

Вечірнє сонце ще м’яко торкалося поверхні води, відкидаючи золотаві відблиски, але для мене все навколо втратило кольори. Світ розчинився в хаосі, у пострілах, у чужих голосах, що віддавали накази.

Я відчувала, як мене охоплює паніка, але не могла дозволити їй взяти гору. Ноги приросли до палуби, легені не слухались – я просто дивилася, як світ, де ще хвилину тому було тепло і сміх руйнується.

Постріли.

Крик Тревіса розірвав тишу, як лезо. Він кинувся вперед, у відчайдушному пориві врятувати, зупинити, змінити хід того, що вже неслося невідворотно. Та мить і його тіло різко сіпнулося, застигло на півкроці… а потім повільно впало на палубу.

— НІ! — закричала Ешлі, але її тут же схопили за руки й відтягнули вбік.

Я не могла відвести погляду від крові, що розтікалася дерев’яними дошками. Вона була такою темною…

— Чорт, біжи! — крикнув Нік, різко смикнувши Сандру за руку, але не встиг зробити й двох кроків, як його збили з ніг.

Сандра спробувала вирватися, закричала… 

Ні-ні-ні…

Я похитала головою, не вірячи в те, що відбувається. Це не могло бути реальністю. Не могло… Але реальність не питала, чи готова я її прийняти.

Чиясь сильна рука схопила мене за плече, змушуючи повернутися. Я зойкнула, намагаючись вирватися, але мене лише різко смикнули, позбавляючи рівноваги.

— Відпусти мене! — закричала я, забиваючись, мов дика кішка.

Але мене не слухали.

— Сиди тихо, принцесо, — гаркнув чоловік у масці, притискаючи мене до себе.

— Відпусти її, виродку! — Ешлі спробувала кинутися до мене, але її тут же відштовхнули.

Я відчула, як всередині щось обірвалося.

— Ні! Зупиніться! Будь ласка!

Але нікого не хвилювали мої благання.

Чоловіків позбувалися. Жінок забирали.

Мене потягли до краю палуби, до чорного судна, що вже було впритул до нас.