Розділ 1

Два роки.

Два бісових роки я провів у тісній камері, слухаючи, як за стінами вирує життя. Два роки, поки виродки, які мене туди запроторили насолоджувалися свободою. Два роки, поки мої люди нарешті змогли провернути те, що мали зробити ще вчора.

Гнів тліє під ребрами, як недопалок, що не хоче гаснути.

Я сидів на задньому сидінні тюремного фургона, наручники врізалися в зап'ястя, а двоє копів на передніх сидіннях пильнували кожен мій рух. Задоволені. Вони ж думали, що везуть мене в іншу в’язницю: ще гіршу, ще жорстокішу. Подарунок від окружного прокурора. Підкупний пес мого найбільшого ворога вирішив, що може мене поховати.

І ось, здавалось би, ще один день у цьому пеклі. Але я знав краще.

Ледве встигли ми виїхати за межі міста, як попереду щось глухо гримнуло. Водій вилаявся, різко натиснув на гальма. Фургон здригнувся, кинувши мене вперед, але я тільки глузливо посміхнувся. Почалося.

— Що, чорт забирай… — один із копів потягнувся за рацією, але не встиг.

Раптовий глухий звук, скло розлітається вщент. Тіло завмирає, а кермо миттєво забарвлюється темною плямою. Другий лиш повернув голову, але не встиг ні збагнути, ні зреагувати. Двері відчинилися, і його витягують з машини. Ледь чутний зойк, короткий, мов обрізаний, за ним глухий удар  і все затихає.

Дверцята прочинилися, і я зустрівся поглядом зі своїм помічником, Грифоном.

— Ну що, Бос, скучив?

Я не відповів, лише виставив уперед руки. Грифон клацнув ключами, звільняючи мене від наручників, а я обернув кисті, розганяючи біль.

— Ви витратили на це занадто багато часу, — буркнув я.

— Довелося чекати ідеального моменту, — Гриф знизав плечима. — Але тепер ти вільний.

Я вийшов із фургона й став серед дороги. Вітер тягнув дим від палаючої машини. Синє поліцейське авто було повністю охоплене вогнем, а разом із ним і їхня форма, значки, усе те лайно, яке символізувало корумповану систему, що зжерла мене зсередини.

Серце калатало в грудях. Я вбирав це видовище, дозволяючи собі смакувати момент. Моє старе життя згоряло в тому вогні, а нове тільки починалася.

Грифон підійшов і простягнув мені чорний костюм.

— Ти ж не хочеш далі ходити в цій помаранчевій ганчірці?

Я стягнув тюремну робу й натягнув білу сорочку, застібаючи ґудзики так само холоднокровно, як стріляв у ворогів. Вдихнув глибоко, відчуваючи, як гнів більше не душить мене, а перетворюється на щось корисне.

На жагу помсти.

— Тепер, — я застібнув ремінь і зустрівся поглядом з Грифоном. — Болтон заплатить за все.

Гриф схрестив руки на грудях і скептично примружився.

— І як саме ти збираєшся змусити Болтона заплатити?

Я застібнув манжети сорочки, ніби в цій дії було щось символічне. Немов готувався не просто до зустрічі зі старими знайомими, а до чогось набагато більшого.

— Ми вдаримо в найболючіше місце, — мій голос був рівним, холодним, таким самим, як і лезо ножа, що врізається в шкіру. — У його дочку.

Грифон підняв брови.

— Барбара Болтон?

— Саме так.

Мій помічник роздратовано потер щетину на підборідді.

— Це, звісно, чудово звучить, Босе, але ж ти розумієш, що він буде захищати її краще, ніж будь-яку свою справу? У неї цілодобова охорона, система спостереження, особистий водій…

Я скривився.

— Не має значення. Все, що в нього є, не вбереже її від мене.

Я рушив геть від димлячих машин, розслаблено заклавши руки в кишені. Грифон пішов слідом.

— Чому саме вона? — запитав він, і в його голосі було не лише зацікавлення, а й певний сумнів. — Ми можемо просто прибрати Болтона. Це було б швидше.

Я зупинився й обернувся до нього.

— Йому буде боляче, якщо він помре?

Грифон стиснув губи.

— Не знаю…

— Ось воно, — я всміхнувся, але ця посмішка була позбавлена тепла. — Але коли він дізнається, що його маленьку донечку викрали? Що вона у моїх руках? Ось тоді він відчує справжній страх.

Протеже нервово хмикнув.

— А якщо вона виявиться просто дурною багатою принцесою, яка залиється сльозами й нічого путнього з цього не вийде?

— Це навіть краще, — я знизав плечима. — Нехай плаче. Нехай благально дивиться на мене своїми блакитними очима. Нехай намагається зрозуміти, що відбувається, і приходить у відчай. Головне, щоб її батько це знав.

Я уявляв вираз обличчя Болтона, коли йому повідомлять, що його єдина донька зникла. Що його ворог, якого він вважав похованим у в’язниці, повернувся. І що тепер він диктує правила гри.

— У тебе вже є план? — запитав Грифон, зітхнувши.

— Звісно, — відповів я. 

— І що потім?

Я витягнув з кишені чорні рукавички, повільно натягуючи їх.