Пролог

Темрява навколо мене повільно розчиняється. Очі сльозяться від різкого світла, і я мружуся, намагаючись розгледіти щось попереду. Щось. Когось. Але все, що бачу спочатку – це розмиті силуети.

Голова йде обертом, у грудях палає страх, а руки затерпли від мотузок, які стискали їх ще кілька хвилин тому. Я не знаю, де я. Не знаю, як сюди потрапила.

Останнє, що пам’ятаю – це хаос. Крики. Постріли. Охоронці мого батька падали один за одним. А потім… потім усе зникло в темряві.

— Де я?.. — мій голос тремтить, ледь пробиваючись крізь пересохле горло.

Мене різко штовхають вперед, і я падаю на холодну підлогу. Ледве встигаю підставити руки, щоб не вдаритися обличчям. Тіло здригається від болю, але я не рухаюся, не підводжуся одразу. Щось підказує мені: не поспішай.

Повітря наповнене важким ароматом тютюну та шкіри. Я підіймаю голову повільно, ніби боюся побачити того, хто стоїть переді мною. Спочатку – ідеально начищені чорні туфлі. Далі  чорні штани, що лягають по фігурі так, ніби зшиті на замовлення. Вище розстібнута на грудях сорочка, з-під якої проступає татуювання: чорні крила ворона, що розправився у польоті.

Я затамовую подих.

Очі зустрічаються з його поглядом. Він дивиться на мене зверху вниз, ніби вирішує, що зі мною робити. Його обличчя – хижий вищир. Жорсткі риси, холодні очі, які пронизують наскрізь. Він не схожий на людину, яка може знати співчуття. Він – небезпека у своїй найчистішій формі.

— Ти мене не знаєш, — голос чоловіка низький, спокійний, але в ньому відчувається щось лиховісне. — А от твій батько… О, ми з ним давні знайомі.

Я ковтаю клубок у горлі. В голові пульсує лише одне питання: що йому потрібно?

— Що… що вам від мене потрібно? — ледь видавлюю я.

Він усміхається. Посмішка без радості. Посмішка, яка обіцяє лише біль.

— Помсти, — просто каже він. — Твій батько має заплатити за свої вчинки. І зробить він це твоїм коштом.

Я стискаю кулаки, намагаючись утримати сльози. Ні. Я не покажу йому, що боюся. Я не дам йому цього задоволення.

Він повільно нахиляється, а потім кінчиками пальців торкається мого підборіддя. Шкіру обпікає від дотику, і я миттєво смикаюся назад, ненавидячи це непрохану близькість.

— Не торкайтеся до мене! — шиплю я, намагаючись зробити голос твердим, хоч усередині все стискається від страху.

Чоловік  хмикає, і в його очах блимає зловісна іскра.

— Ох, мала, — він говорить розважливо, ніби пояснює щось само собою зрозуміле. — Ти ще не зрозуміла? Зараз ти в моїх руках.

Я напружуюсь, відчуваючи, як холод пробігає по шкірі, і зустрічаю чужий погляд. Його очі – це безодня, темна і безжальна. Мені важко дихати, важко зібрати думки докупи. Але одне питання проривається крізь страх.

— Хто… хто ви такий?

Він нахиляє голову, і в його посмішці з’являється щось небезпечне, грайливе, але зовсім не людяне.

— Я? — Він робить крок ближче, змушуючи мене ледь помітно відступити. — Називай мене Ворон.

Я ковтаю клубок у горлі. 

Ворон. 

Я вже чула це ім’я.

Чорт забирай.

Це ім’я вимовляли пошепки в кабінетах мого батька. Його згадували, коли говорили про справи, про які не можна говорити. Ворон – тінь, привид, якого ніхто не може впіймати.

І тепер він стоїть переді мною.

Я відчуваю, як кров холоне в жилах.

— Ви… ви викрали мене? — мій голос зривається, бо всередині мене вже починається паніка.

Ворон не відповідає одразу. Він оглядає мене з ніби непідробним інтересом, наче оцінює мою реакцію.

— Якщо хочеш називати це так, — каже він байдуже, — то так.

Дихання у грудях спирається. Якусь мить я не можу поворухнутися. А потім реальність вдаряє мене з усією силою.

Викрадена.

Мене викрали.

Відчуття страшної приреченості накриває мене хвилею. Голова паморочиться, серце шалено гупає. У грудях розтікається холод.

— Ні, ні, ні… — я хитаю головою, відступаючи, навіть не усвідомлюючи цього.

Все, що я знала до цього моменту – зникло.

Безпека. Свобода.

Моє життя більше не належить мені.

— Ваші люди… вони… вони вбили всіх… — мій голос стає слабким, а спогади накривають різко, як удар ножем у живіт.

Сплеск крові на дерев'яній палубі. Постріли. Страх в очах моїх охоронців.

Тревіс. Нік. Марк.

Їх більше немає.

— О, мала, — голос Ворона прорізає повітря, мов лезо. — Не варто так перейматися.

Я смикаюся від його слів.

— Не варто?! — мій голос тріщить від гніву, але в ньому все ще чутно страх. — Ви… ви вбили їх!

Ворон знизує плечима, немов ми обговорюємо якусь дрібницю.