Розліл 1. Сон

Олег прокинувся з дивним відчуттям, він розгледівся навкруги, була ще ніч. Аліса спокійно спала поруч. Він тихо піднявся з ліжка і вийшов до кухні, зробив кави і сів за стіл. Це відчуття не відпускало його. Олег сидів за столом дивлячись у темну поверхню кави і повторював про себе "Це лише сон. Це лише сон...". Пояснити це він не міг навіть сам собі, це був не кошмар, навіть не як то кажуть поганий сон. Але щось у сні було не так, ніби дежав'ю, ніби колись він уже бачив цей сон, не схожий а саме цей у всіх деталях, навіть запахи були такі ж як колись. І тут його осяйнуло, уві сні ми не відчуваємо запахів. Тоді що ж це було... Марево чи видіння... Останнім часом на Олега та його сім'ю звалилось не мало того що важко піддається здоровому глузду. І тепер сидячи на кухні Олег уже був готовий повірити що це дійсно було якесь видіння. Занурившись у свої чи то думки чи то спогади його осяйнуло, Олег навіть підскочив від тієї картини що всплила в його голові. Він згадав, усе згадав, це було насправді...

Олег сидів на лежані, йому дев'ять, лежанка була тепла, у печі тріскотіли дрова в у формах випікався хліб. Навкруги був запах який він ніколи не зможе забути, запах глиняної хати. На вікнах мороз малював різні візерунки. Була зима, справжня, така як у дитинстві. За столом сиділи ще живі, його бабця Ольга та її сусідка бабця Ярина. Олег любив слухати їхні розмови, кожного разу коли бабця Ярина приходила у гості вона розповідала різні історії, про те як її малою під час війни вивезли до Німеччини, як вона там працювала у якоїсь фрау, як потім поверталась додому. Але найбільше Олег любив слухати коли Ярина розповідала якісь легенди чи перекази. І ось саме один з таких спогадів сплив у його голові...

"Над Південним Бугом туман сходить не так, як над іншими річками. Коли вода починає дихати білим холодом ще до світанку — не ходи до Широкого каменя. Бо там річка пам’ятає все. І людський плач теж. Колись, ще за турецьких набігів, коли Поділля горіло мало не щоліта, над Бугом стояло невелике поселення. Не було тоді ні Воробіївки, ні Стрільчинець у тому вигляді, як тепер. Лише кілька хат над горою, луки, сосни та кам’яні виходи над водою. Серед тих каменів був один особливий. Широкий. Плаский. Наче хтось навмисне витесав його посеред річки. Старі баби шепотіли, що він старший за сам Буг. Що ще до хрестів приходили сюди жінки в білих сорочках і лишали на камені вінки з полину та аїру. А в Купальську ніч вода навколо нього світилася синім. На той камінь дівчата ходили просити долі. Сідали босими ногами на теплий граніт, опускали руки у воду й говорили річці те, чого не могли сказати людям. І Буг слухав. Того літа, коли все сталося, спека стояла страшна. Трава вигоріла на луках. Навіть аїр біля води почорнів на кінчиках. А потім із півдня прийшли вершники. Люди помітили їх надвечір — темні постаті на пагорбах за річкою. Турки. Чи татари — ніхто вже тепер не скаже. У ті часи різниці між страхом не було.

Собаки на хуторі вили ще до того, як вершники зайшли у двори. А вночі почався крик. Горіли стріхи. Чоловіків рубали біля дворів. Худобу гнали до річки. Тих, хто намагався тікати в очерет, розстрілювали з луків. І серед того пекла один із нападників побачив дівчину. Її звали Марина. Кажуть, у неї було чорне волосся аж до пояса й очі такого кольору, як вода перед грозою. Вона ховалася біля джерела під горою, там, де ріс аїр. Її знайшли. Турецький воєначальник наказав не чіпати дівчину. Старі переказували, що він дивився на неї так, ніби побачив не людину, а щось, чого давно шукав.

Він звелів поставити табір біля Бугу. А наступного ранку наказав своїм людям зрушити великий камінь зі скелі над водою.

Три дні його тягнули волами. Три дні били залізом по граніту. Три дні річка ревіла так, ніби хтось різав її живцем. І на четвертий день камінь ліг посеред течії. Широкий. Плаский. Мов стіл для жертвопринесення. Кажуть, Марину тримали в наметі біля берега. І що кожної ночі вона чула, як вода кличе її по імені. На третю ніч до неї прийшла стара жінка. Ніхто не бачив, звідки вона взялася.

Просто сиділа біля входу, ніби була там завжди.

— Не плач, — сказала вона. — Річка тебе забере раніше, ніж він.

Марина спитала: — Хто ви?

Стара лише усміхнулась беззубим ротом.

— Та, що пам’ятає цей камінь ще живим.

Тієї ж ночі почалася буря. Не така, як звичайно буває над Бугом. Вода здійнялася раптом. Без вітру. Без дощу. Наче сама річка встала з дна. Турецькі коні почали рвати прив’язі. Люди кричали. Хтось бачив у тумані жінок у білих сорочках, що стояли просто на воді. Хтось чув спів. А потім Марина втекла.

Вона побігла просто до Широкого каменя. Боса. У розірваній сорочці. І коли воєначальник кинувся за нею — річка стала між ними. Старі казали: вода піднялася стіною. Марина стояла на камені й дивилася в темряву. Тоді вона зняла з голови вінок із сухого полину й кинула у Буг.

А потім сказала:

— Хто прийде сюди зі злом — вода його не відпустить.

І стрибнула.Її не знайшли. Ні тіла. Ні волосини.

Лише вранці люди побачили, що камінь став темніший. Наче мокрий зсередини. А турецький воєначальник збожеволів.

Казали, ще три дні він сидів біля річки та говорив сам із собою. Потім серед ночі пішов до води й теж зник. Без сліду. Після того місце почали обходити стороною. Але не всі.

На Івана Купала дівчата знову приходили до Широкого каменя. Сідали колом. Пускали вінки. Просили щасливої долі. Тільки тепер перед тим, як зайти у воду, кожна залишала на камені гілку аїру. Для Марини. Старі люди у Воробіївці ще довго казали дивні речі. Що інколи в тумані на камені видно жіночу постать. Що в купальську ніч там чути спів.

Що вода біля каменя тепліша навіть восени.

І що камінь росте. Повільно. Щороку виходячи з річки все більше. Наче щось під ним досі дихає. А найстаріші рибалки шепотіли вже зовсім тихо: не можна свистіти біля Широкого каменя після заходу сонця. Бо річка подумає, що ти кличеш її по імені".