Воно прийде з минулого

    Якщо ви знайшли цей зошит, то негайно передайте його в поліцію, а краще одразу президенту. Бо, людину на ім’я Ернесто Арнем де Шмідт, треба придушити, забрати доступ до книг, посадити під домашній арешт, зробити все, щоб він ніколи не отримав доступу до зовнішнього світу, інформації та технологій. Ви – люди минулого, повинні зробити усе що я описав, але краще вбити ту істоту, заради нашого спільного майбутнього, де не станеться страшної катастрофи, спричиненої лиш однією людиною. Я мало що знаю про вас і ваш світ, але впевнений – ви зможете перемогти зло.
    Оскара (це його справжнє ім’я), я знав ще з університету. Тоді, він здався мені диваком-невдахою, бо всі його оцінки були менше, ніж у мене, хоч я і не вирізнявся високим інтелектом. В університеті мої думки переповнювало лиш нерозуміння: "Навіщо мені вчитись, якщо мої батьки – багатії!". Але, якби я хоч трохи знався б в фізиці – міг би припустити, що трапиться із Ернесто Арнем де Шмідтом.
    Дивна слава, і погана репутація, йшли нога в ногу з Оскаром. Він лякав усіх, навіть друзів, своїми дивними, божевільними при-пущеннями, але кожен раз доказував свій геній. Найвідоміший з подібних випадків, стався 26 лютого 2070 року. В той день, судили найвідомішого маніяка сучасності, і Оскар став одним зі свідків. Він розповів усьому залу суду, про свою божевільну теорію: «Захворювання модуля». Так, в тій гіпотезі, йшлося наступне: "Модулі є живими організмами, і віруси можуть через них взяти контроль над людиною". Після тих слів, він дістав гриб, який виростив сам. В ньому красувалась безліч модулів, Оскар почав вприскувати в них шприци з вірусами. Через буквально декілька хвилин, гриб перетворився на пил разом з модулями, і Шмідт тим самим довів свою божевільну теорію, й невинність маніяка, який своїми руками придушив більше сотні жертв.
    В тому суді свідчив і я. Одразу після засідання, на вулиці, серед чорних хмарочосів, ми уклали угоду. Його неймовірний геній надихав мене, я розумів, що пару років – і його винаходи розлетяться усім світом. Так, мій жалюгідний мільйон – перетворився на мільярди. Він справді геній, тож, жодних причин відмовлятись від інвестицій у наступний пристрій у мене не з’являлось.
    26 лютого 2075 року, він запросив мене, і майже всю світову еліту в свій маєток об одинадцятій, на прем’єру нової машини. Буквально усі в світі захоплювались ним, навіть президенти. Але, ні я, ні інші навіть не підозрювали, до якого жаху наше натхнення ним призведе.
    Він спокійно за столом витирав серветкою рота, хоч навіть не забруднив його. Підвівся. Фіолетовий костюм виділявся у чорному натовпі, як і каштанове волосся до плеч. Кажуть, що справжні генії носять окуляри, але це точно не про нього. Він завжди ходив із лінзами, які перетворювали його очі на фіолетові. Як він сам казав: "Жовтий – колір сечі", а побічний ефект від модулів, вганяв його в депресію. Вийшовши на сцену, всі почали йому аплодувати. А він підняв руку:
    –   Пані та панове. Те що ви зараз побачите – є наукою. Сьогодні, я зібрав усіх вас для презентації машини, що змінить світ! – він зробив глибокий вдих, опустив руки і продовжив – Це не магія, і не диво, а наука!
    Зал вибухнув оплесками. А Оскар тим часом, наказав двом своїм підопічним розсунути штори на сцені, які приховували його пристрій.
    Плескання зупинилось. Усі побачили машину. Портало-подібне, залізне коло видавало дивні звуки, мов коваль бив по металу, хоч і не гучно. А також лунав струм, мов сталось коротке замикання. Воно стояло на залізних балках, та сітчастих сходах із того ж металу. Поруч розташувались два синіх ящика, лівий із зеленою панеллю, червоними цифрами і зошитом з жовто-гарячою обкладинкою, правий – з важелем. Ті коробки під’єднанні двома трубами до кола, які виділяли чорну пару, та страшенно смерділи соляркою. Оскар продовжував:
    –   Це – машина часу. І зараз я вам це доведу!
    Він взяв стілець із залу, поставив його на залізні сходи під колом, та натиснув на важіль. Потім – підійшов до панелі й дзвінко промовив:
    –   Я відправлю цей стілець у 2025 рік! Там є людина, з якою ми листувались. Вона нам дасть доказ!
    Він виставив на панелі цифри: «2025», і опустив важіль. Підняв праву руку, щоб глянути на червоний, цифровий годинник, та почав рахував вголос секунди. Не встиг навіть сказати «три», як стілець зник, його засмоктав чорний простір, заполонивший коло. Дивні звуки доносились з нього, немов купа бджіл дзижчала. І через рівно тридцять секунд, стілець знов повернувся, його викинув безмежний чорний простір у порталі. Він рівно встав на сцені, й на спинці з’явилось видряпане слово: «Hello?». Портал закрився одразу ж після підняття важеля. А Оскар лиш посміхнувся. Зал знову вибухнув оваціями, але я розумів: щось не так! Вже хотів зойкнути, але мене заткнув геній:
    –   А зараз, я увійду туди – в минуле, і повернусь рівно через годину! Рівно!
    Він знову опустив важіль, кинув погляд на червоний годинник, та увійшов у чорноту порталу. Зник. Розчинився.
    Протягом п’ятдесяти дев’яти хвилин, усі розмовляли про те, який він геній, і що за пристрій вигадав. Я ж нервував, не міг сидіти спокійно. Мої руки тремтіли. А погане передчуття брало контроль. Я почав згадувати усі ті дивні моменти, моменти, коли Ернесто Арнем де Шмідт творив щось абсолютне неетичне і огидне. Усі ті рази, коли він казав про щось надприродне, те, в чому я абсолютно не знався. Та, звісно, випадок у суді. Я усвідомив, що він – не хоче добра. І до мене дійшло: ту машину треба вимкнути і знищити, допоки не сталося лихо.
    Я кинувся на сцену, побіг до важеля, але не встиг. Рівно 12:00. І звук, шалений, пищачий дзвін, який оглушив мене та й всіх інших в залі. А далі, вийшло воно. Істота, яка не схожа ні на яку земну тва-рину. Чорні отвори замість очей; біле волосся, яке покривало не тільки голову, а й спину; зуби пітьми та біла ротова порожнина, але звичайна людська голова. Ті волоски, немов як кабелі йшли з порталу, та тримали істоту, не дававши їй вирватися. Я чув звуки, щось лопалось, відривалось. Одна рука, неначе з гілок дерева, повністю функціонувала, хапалась за портал. Інша ж, нормальна людська кі-нцівка – бовталась як макаронина, мов воно її не контролювало. Усе інше тіло – вкрите рідиною, пальці ніг перетворились на щупальця, котрі пахли як гнилий кальмар. Чорно-зелений слиз зі звуком желе стікав з нього, до шиї тягнулись ті гілки, підозрюю, що все його тіло – вітки, а слиз й рідина їх прикривали. Та лиш червоний годинник на правій руці, натякав на Оскара Ернесто Арнема де Шмідта, чим і була та істота.
    Він нікуди не йшов, хоч і намагався. Ті дивні нитки стримували його. І я нарешті допетрав, що то міцелій, який тримав, не відпускав тіло. Але от, вони розірвались зі скреготом, і геній кинувся на натовп. Гілки та міцелій хапали усіх, хто намагався втекти, а потім він їх їв. І люди також ставали подібними до нього, за лічені хвилини. І також кидались на людей. І також їли інших. Немов епідемія, зараза, зомбі-вірус, вони розносили усіх.
    Коли слух відновився, й шок трохи затих, я кинувся до іншого ящику. Схопив лежачий на ньому зошит, вирвав сторінки з формулами, і почав писати. Просив, молив, щоб той жах зупинився, та кидав сторінки в портал, чуючи за собою лиш сміх. Він посилювався, бо їх ставало все більше. Мої жалюгідні спроби ні до чого не призвели. Я намагався кричати в портал, але мій голос зник від шоку.
    Вирішив кинутись до важеля, і підняв його. Портал закрився. А потім опустив. І портал відчинився. Але, той простір вже став чимось іншим. Замість пустоти безмежного, чорного простору, я побачив очі. Білі очі, які дивилися з порталу на мене. З усіх моїх отворів полилася кров. Я впав на коліна і волав, через біль німоти, доки чув смішки позаду себе. Очі та пустота заполонили усю кімнату, а звуки, котрі лунали з чорної безодні минулого, я не в змозі описати. Мов палаюча скрипка, яка досі грала.
    Усе моє тіло дрижало, я кричав так сильно, як тільки міг, але моя воля не прогиналась. Через біль, через літри крові, котрі текли з моїх очей, піднявся, схопив зошит, і виплеснув на нього останні слова: «Допоможіть мені!» – вирвав, та кинув лист у безодню. І раптово, усе затихло. Портал, очі, літри крові, звуки й запахи. Нічого. Я обернувся, і побачив, як Оскар посміхався мені, зі своїми чорними зубами.
    –   Бачиш друже, – промовив він, мов як зазвичай – я досягнув своєї мети.
    Він підняв важіль.
    –   Я просто хотів зробити усіх нас новою расою. Чи це погано? Напиши мені.
    Взявши зошит, я усвідомив, що втратив голос, через попередній крик. Від мого вибору залежало життя всього людства, і мені не можна схибити. Тож, я записав усе, що сталося зі мною.
    Будь ласка, люди минулого, я знаю що складно, що вам лінь, що це неетично і інша маячня. Відшукайте Оскара Ернесто Арнем де Шмідта, вбийте його, або не дозвольте генію знищити наш світ. Бо, той жах, що я відчув, не зрівняється ні з чим, що бачили, або могли побачити ви.
    Зараз, я покладу зошит біля порталу, кинусь на важіль, і опущу його, щоб моє послання дійшло до вас. Тож, будь ласка, знищить чудовисько, яке прийшло з минулого щоб знищити нас усіх, на ім’я Оскар Ернесто Арнем де Шмідт.