Воно прийде з минулого

Якщо ви знайшли цей зошит — передайте його в поліцію, а краще президенту. Бо людину на ім’я Ернесто Арнем де Шмідт, треба придушити, посадити під домашній арешт, зробити все, щоб він ніколи не дотягнувся до зовнішнього світу, інформації та технологій. Ви — люди минулого, або повинні зробити усе описане, або вбити ту істоту, заради майбутнього, де не станеться страшної катастрофи, спричиненої лиш однією людиною. Я мало що знав про вас і ваш світ, але впевнений — ви зможете перемогти зло.

З Оскаром (то його справжнє ім’я) я познайомився ще в університеті. Тоді він здався мені диваком, невдахою й невігласом, бо всі його оцінки були менше ніж у мене, хоч я і не вирізнявся високим інтелектом. "Навіщо мені вчитись, якщо мої батьки — багатії?" — так звучали мої тодішні думки. Але, якби я знався у фізиці — зміг би припустити, що трапиться з Ернесто Арнем де Шмідтом.

Дивна слава і погана репутація йшли нога в ногу з Оскаром. Він лякав усіх дивними, божевільними припущеннями, але кожен раз доказував свій геній. Найвідоміший з подібних випадків, стався 26 лютого 2070 року. В той день судили найвідомішого маніяка сучасності, та Оскар став одним із свідків. Він розповів усій залі про свою божевільну теорію: «Захворювання модуля». "Модулі є живими організмами, віруси — можуть через них взяти контроль над людиною" — казав він. Діставши гриб, де красувалась безліч модулів, Оскар вприскував у них шприци з вірусами. Гриб перетворився на пил разом з модулями. Шмідт довів свою божевільну теорію й невинність маніяка, що своїми руками задушив більше сотні жертв.

В тому суді свідчив і я. Після засідання, на вулиці, серед чорних хмарочосів, ми уклали угоду. Його геній надихав мене, я розумів: ще пару років та його винаходи розлетяться усім світом. Мій жалюгідний мільйон — перетворився на мільярди. Тож, жодних причин відмовлятися від інвестиції у подальший проєкт — у мене не з’являлось.

26 лютого 2075 року, він запросив мене і світову еліту до свого маєтку об одинадцятій, на прем’єру нової машини. Усі в світі захоплювались ним, навіть президенти. Але, ні я, ні інші навіть не підозрювали, до якого жаху наше натхнення призведе.

Він за столом витирав серветкою рота, хоч навіть не забруднив його, але не нервував. Підвівся. Фіолетовий костюм виділявся у чорному натовпі, як і каштанове волосся до плечей. Я чув, що справжні генії носять окуляри, але це точно не про нього. Він ходив з лінзами, які перетворювали його очі на фіолетові. Сам казав: "Жовтий — колір сечі", а побічний ефект від модулів вганяв його у депресію. Вийшовши на сцену, він підняв руку та поклонився, всі йому зааплодували.

— Пані та панове. Те що ви зараз побачите — наука. Сьогодні, я зібрав усіх вас для презентації машини, що змінить світ! — він зробив глибокий вдих, опустив руки і продовжив — Це не магія та не диво!

Зала вибухнула оплесками. Оскар, тим часом, наказав двом підопічним розсунути штори на сцені, що приховували пристрій.

Плескання зупинилось. Усі побачили його. Портало-подібне, залізне коло видавало дивні звуки, мов коваль бив по металу. А також лунав струм, неначе сталось коротке замикання. Коло стояло на залізних балках та сітчастих сходах із того ж металу. А два синіх ящика розташувались обабіч, лівий із зеленою панеллю, червоними цифрами й зошитом з жовто-гарячою обкладинкою; правий — з важелем. Ті коробки під’єднали двома трубами до кола, вони виділяли чорну пару та смерділи соляркою. Оскар продовжив:

— Це — машина часу. І я вам це доведу!

Він взяв стілець із зали, поставив його на залізні сходи під колом та опустив важіль. Потім — підійшов до панелі й вигукнув:

— Я відправлю стілець у двадцять п’ятий рік! Там є людина, з якою ми листувались. Вона дасть нам доказ!

Він виставив на панелі числа: «2025» і опустив важіль. Підняв праву руку, глянувши на червоний годинник, рахував секунди. Не встиг навіть сказати «три», як стілець зник, його засмоктав чорний простір, що заполонив коло. Дивні звуки доносились з нього, схожі на бджолине дзижчання.

Через тридцять секунд, стілець повернувся, його викинув безмежний чорний простір у порталі. Він встав біля Оскара й на спинці з’явилось видряпане слово: «Hello?». Портал закрився з підняттям важеля. А Оскар лиш посміхнувся. Зала вибухнула оваціями, але я розумів: щось не так! Вже хотів зойкнути, але мене заткнув геній:

— А зараз, я увійду туди — в минуле, і повернусь рівно через годину!

Він, зробивши акцент на слові "рівно", опустив важіль, кинув погляд на червоний годинник та увійшов до чорноти порталу. Зник. Розчинився.

Протягом години усі розмовляли про те, який він геній і що за пристрій вигадав. Я ж — нервував, не міг сидіти спокійно. Мої руки тремтіли. А погане передчуття брало контроль. Я згадував усі ті дивні моменти, моменти, коли Ернесто Арнем де Шмідт творив щось неетичне й огидне. Усі ті рази, коли він казав про щось надприродне, те, в чому я абсолютно не знався. Та, звісно, випадок в суді. Я усвідомив, що він — не хоче добра. Думки заполонили слова: "ту машину треба вимкнути, допоки не сталося лиха!".

Я кинувся на сцену, побіг до важеля, але не встиг. Рівно 12:00. І звук, шалений, пищачий дзвін, який оглушив мене та всіх інших в залі. А далі, вийшло воно. Істота, не схожа ні на яку земну тварину. Чорні отвори замість очей; біле волосся, що вкривало не тільки голову, а й спину; зуби пітьми та біла ротова порожнина, але звичайна людська голова. А ті волоски, немов кабелі, йшли з порталу та тримали істоту, не дававши їй вирватися. Я чув звуки, щось лопалось, відривалось. Одна рука з гілок дерева, повністю функціонувала, хапалась за портал. Інша ж, нормальна людська кінцівка — бовталась як макаронина, мов воно її не контролювало. Усе інше тіло — вкрите рідиною, пальці ніг перетворились на щупальця, що смерділи гнилим кальмаром. Чорно-зелений слиз зі звуком желе стікав з нього, до шиї тягнулись ті гілки, напевно, все його тіло — вітки, а слиз й рідина їх прикривали. Та лиш червоний годинник на правій руці натякав на Оскара Ернесто Арнема де Шмідта. Ним і була та істота.