Ритм їх сердець

Ритм їх сердець

Серцебиття жінки злилося в унісон зі стукотом коліс вагона. Ніч заполонила салон. Повз вікна праворуч з однаковим інтервалом пропливали смуги світла. Вони бігли назустріч жінці, що сиділа на останній лаві та порожнім поглядом вдивлялася в темряву. Десь на тлі, на верхніх полицях, самотні сумки та валізи билися одна об одну. Їхні бірки з охайними друкованими літерами звисали з ручок, мов ліани в диких джунглях. 

Аж раптом тишу порушив глибокий вдих жінки. Немов її різко вирвало зі сну. Кашляючи, вона схопилася за червоне худі й почала бити себе в груди, щоб полегшити дихання. Зрештою, це допомогло. Вона протерла вологі очі та почала панічно озиратися довкола. Салон був порожній: ані інших пасажирів ані провідника – нікого. Її тіло охопив страх, походження якого вона не розуміла. Вона взагалі нічого не пам’ятала, мов новонароджене немовля. Їй кортіло зазирнути в сусідні вагони. Як тільки вона підвелася, то перечепилася ногою через шкіряну сумку, що лежала на підлозі біля лавки. Голосно пролунало:

– Обережніше можна?

Вона почала вдивлятися в сусідні місця – її очі потроху звикли до темряви. У миготливому світлі вона не бачила того, хто до неї звертався. Аж раптом таємничий голос знов відгукнувся:

– Ти мене чуєш? Агов!

Жінка опустила погляд. Шкіряна сумка ледь здригалася від кожного слова:

– З тобою все добре? Це було грубо.

Жах у серці жінки посилився. Ще й балакучий багаж! Вона відсахнулася на лаву і втиснулася в куток.

– Т-ти говориш? – ледь вимовила вона, не зводячи погляду від сумки.

– Звісно, що я говорю! Що за дурні питання? Та що з… а-а-а. Ти знаєш, як тебе звуть?

– Ні, – із жахом промовила жінка, розуміючи, що не пам’ятає навіть власного імені. – Я не пам’ятаю. Де я? Що тут відбувається?

– А мене як звати, ти й поготів не пам’ятаєш, – із легким розчаруванням констатувала валіза. – Мене звати Жорж. А твоє ім’я – Ніла.

«Ніла» – луною відгукнулося в голові жінки. Пам’ять потроху почала відновлюватися, як пазл, контури якого вже склали, але він все ще мав велику діру у центрі.
– Ніла… – майже пошепки повторила жінка. 

Далекі спогади поглинули її, як безмежно глибокий океан, і вона тонула в них, не в змозі чинити опір.

***

Цікаве це відчуття: вдивлятися в пісок під ногами й бачити, як він заповнює собою все довкола. А варто лише відсунути ці піщинки трохи далі одна від одної – і ти неминуче потонеш у ньому. Напевно, так і діють сипучі піски. Ось ти стоїш на твердій поверхні, почуваєшся у безпеці, а потім, однієї миті, все просто…

Ніла затиснула цигарку між зубами, слідом одразу клацнула запальничкою та підпалила її. Аж тут раптом голос позаду:

– Що ти в біса тут робиш?

Стоячи босніж посеред дитячої пісочниці, дівчина обернулася. Її довге каштанове волосся майоріло під сильним вітром. Вона подивилася на жінку середніх років, яка стояла за низеньким парканом майданчика і роздратовано кричала:

– Це дитячий майданчик, а ти ще й куриш тут!?

Дівчині по самі литки в піску мало б стати соромно, та цього не сталося. Натомість вона відчувала сум від того, що їй забороняють займатися тим, що їй подобалося. А саме – відчувати босими ногами нагрітий під сонцем пісок. 

– Забирайся геть звідси!

Ніла підняла руки догори, мовляв, «Ну добре-добре, я здаюся», і переступила через край пісочниці, підхопила за шкіряні ремінці свої босоніжки й пішла геть, чуючи вслід ще добрячу порцію лайки.

Ніла була високою, не виділялася зовнішністю, дехто б сказав, що вона “костурбата”. Але їй було байдуже. Власне, як завжди.  

Вона впала на першій-ліпшій лавці і взула босоніжки на свої маленькі ніжки. Розглядаючи перехожих, Ніла зробила добрячу затяжку й влучним кидком відправила недопалок у смітник. Вона чудово бачила порожній дитячий майданчик, з якого її вигнали майже копняками. Ніхто на ньому не грався, нікому він навіть задарма не здався. Майже нікому.

Ніла прижмурила очі і придивилася пильніше. Вона явно щось бачила, але не могла це розпізнати. Їй доводилося докладати зусиль, щоб утримати увагу на загадковому об’єкті. Простір довкола силуету людини вкривався тріщинами, що, мов розбите дзеркало, розповзалися все далі у повітрі. Ніла не зчулася, як затамувала подих, а кожен її м’яз напружився. Аж тут, неначе вода, що нарешті перелилася через вінця склянки, вона здолала цей невидимий бар’єр і безсило обм’якла. Все довкола пливло, але силует людини був чіткішим, аніж до цього. Ніла побачила жінку в дорогому світлому костюмі, із чорними кучерями, зібраними оксамитовою стрічкою на потилиці та темно-червоними губами, що стискали тоненький мундштук із цигаркою. Єдине, що вибивалося з її образу, – картонна маска Сови із нескінченно темними маленькими цятками замість очей. 

***

Напевно, перегрілася на сонці. Її знудило в туалеті. Це точно були галюцинації. Нудота знов хвилею підкотила до горла. Дивина та й годі. Цього разу її шлунок заспокоївся. 

За дверима почувся швидкий стукіт. Набридливий писклявий голос по той бік звертався до неї: