Вони завжди приходять в масках

На узбіччі дороги самотньо стояла жінка в легкій білій сукні з вишитими пелюстками квітів персикового дерева. Вона дбайливо зібрала своє довге каштанове волосся і закріпила його сріблястою шпилькою з верхівкою у формі дерева. У руці вона тримала брунатний шкіряний кейс із двома металевими застібками.

До пішохідного переходу підійшов хлопчик восьми років, плетучись та тримаючи матір за руку. Очікуючи зеленого світла, він з цікавості почав оглядати навколишніх містян: у що вони були одягнені та що мали при собі. Його погляд застиг на жінці в білій сукні, що стояла відсторонено від усіх. Вона була нерухома, немов статуя. На мить він згадав вуличних людей, які фарбували власне тіло сріблястою чи золотою фарбою та непорушно стояли впродовж дня. Але в жінки була інша особливість – на ній була картонна маска Зайчика, що повністю закривала її обличчя. Схоже на ту, яку він одягав на Різдво в дитячому садку: м’яка, з червоним носиком і білосніжними зубами спереду. Городяни неначе не помічали її та делікатно обходили стороною. Хлопчик не угледів, як відпустив руку матері та зупинився. Вона кликала його на ім’я, що луною загубилося у навколишньому гаморі, і лише за кілька секунд він зміг почути її. Наостанок дитина ще раз озирнулася, щоб подивитися на “жінку-зайчика” – вона дивилася вже йому вслід і повільно махала рукою на прощання. Хлопчина з посмішкою помахав їй у відповідь та пішов далі із матір’ю. Але чому тільки він звернув на неї увагу? Чому на ній була одягнута маска? Чому майже щоночі вона приходить до нього у снах? Ці питання переслідуватимуть його десятиліттями опісля.

З-за повороту неспішно визирнув червоний кабріолет. Машина була тільки-но пофарбована й відблискувала на сонці. Авто пригальмувало біля Зайчика, перекривши собою перехід. За кермом сиділа жінка з чорним кучерявим волоссям до плечей та одягнена у зелену сукню на тонких бретельках. На пасажирському місці сиділа рудоволоса жінка в легкій блузці та джинсах із високою талією. Вона акуратно сплела волосся у дві коси, що лежали на плечах. Їх всіх поєднувала одна спільна особливість – жінки в кабріолеті теж носили картонні маски звірів. У брюнетки за кермом була маска вовка, що вищирився, а в її компаньйонки – маска лисиці.

Зайчик з легкістю закинула кейс на заднє сидіння і прудко, не відчиняючи дверей, застрибнула слідом.

Люди, яким машина заблокувала перехід, почали обурюватися. Лисуватий та невиразний чоловік у гавайській сорочці та червоній кепці з нерозбірливим написом почав лаятися голосніше за всіх. Він ворожо підійшов та почав кричати:

– Що ви собі дозволяєте?! Ви заблокували людям перехід! Це неприпустимо! Я викличу поліцію та буду скаржитися! Яке ви маєте право?

Вовк подивилась на нього, не промовляючи ані слова. Їй було кумедно чути про права. 

Чоловік бачив перед собою розмитий силует обличчя молодої жінки. Як би він не старався, його погляд все ніяк не міг сфокусуватися на ньому. Тонкі яскраво-червоні губи складалися у форми для промовляння слів, але вони були беззвучні; натомість чоловік чув її голос у себе в голові.

– Як ти мене назвала? Вийди й скажи мені це в обличчя! – обурено промовив чоловік, та плюнув на асфальт. – Ти сучка чорнорота! 

Він збирався відчинити двері автомобіля та викинути її. Натовп замість скандування образ і прокльонів насторожено стежив за конфліктом. 

Чоловік, скрегочучи зубами, стиснув кулаки, але за мить вже не міг поворухнутись – його охопив параліч.

Вовк засмучено зітхнула й дістала з сумочки яскраву червону помаду. Підважившись на руках, всілася на дверцятах кабріолета та лагідно поклала вільну руку чоловікові на плече. Делікатно, виводячи кожну літеру, виписувала щось у нього на лобі. Він розумів, що так не можна; він розумів, що навколо відбувається щось дивне, але не міг нічого вдіяти із цим, не міг сказати їй «ні». Як тільки Вовк закінчила, вона прудко зіслизнула, демонстративно кинула помаду розмальованому чоловікові в обличчя, перемикнула передачу й поїхала геть, залишаючи після себе хмару куряви. Коли ж перехожі прокашлялися, вони метнули зацікавлені погляди на чоловіка – на його лобі було написано помадою: «Козел». 

Наступні декілька місяців чоловік натягував свій червоний капелюх по самі брови, напис на його чолі відмовлявся змиватися ані водою, ані іншими засобами. Лікарі розводили руками й не могли йому допомогти. Щоранку, дивлячись в дзеркало, він бачив яскраво-червоне нагадування про себе.

***

Вовк витискала з автомобіля понад 150 кілометрів за годину на дорозі за містом. Дерева проносилися повз, розпливаючись у різнобарвні фрески. Вітер обдував усіх трьох, даруючи свіжість у цей спекотний день. Зайчик на задньому сидінні читала книгу з ботаніки; вона роззулася та закинула ноги на дверцята, підставляючи тендітні ніжки під струмені вітру. Поїздка Лисиці протікала за вистругуванням фігурки оленя ножем, що мав гравійоване руків’я із зображенням дерева (таким самим, як на шпильці Зайчика). Дорога була порожня й належала лише їм трьом. Але так було недовго. Щойно вони проїхали повз великий білборд із написом «Розстрочка від банку – це справжня Магія», за ними хвостом ув’язалася патрульна машина місцевого шерифа, що гучно сигналила вслід. Вовк подивилася в дзеркало заднього виду та штовхнула ліктем Лисицю. Вона ж, своєю чергою, не відриваючи уваги від фігурки, вказала на Зайчика, що відклала книжку й радісно підняла руку. 

Червоний кабріолет зупинився на узбіччі, не відстаючи, патрульний автомобіль припаркувався позаду. З неї вийшов молодий шериф. Він пафосно підсунув сонцезахисні окуляри ближче до очей, бо вважав, що вони роблять його крутішим, підтягнув пояс і гордовито попрямував до автівки. Підходячи до кабріолета, він торкнувся рукою крила автомобіля. Так вимагала інструкція, але насправді його цікавив секрет полірування. Машина поза містом все ще блищала й не мала жодної плями чи подряпини, на відміну від металобрухту, який у відділку називали машиною. Відчуваючи заздрість десь усередині, йому кортіло щосили вгатити по кабріолету металевою трубою.