Частина 1.

Вони танцювали вальс під дощем...
Душа летіла в небо, а її кропив омивав холодний осінній дощ. Він накрапав на відкриті голови людей які йшли навпроти мене. Всі навколо шуміли гомоніли бігли незграбно ловлячи остані хвилини часу наче задихалися у власному житті. Незграбно повзали по величезній просторій асфальтованій вулиці....рівній наче сіра небесна гладь. Цілий світ оточував людей навколо величезні сірі хмарочоси майоріли неначе закриваючи світ в свої холодні тяжкі обійми немов справжня клітка людських душ. Це і було помітно ось один прохожий йде по вулиці років 40 в окулярах і сірому костюмі із синьо жовтим галстуком він кричить свариться по телефоні навіть не помічаючи що на нього ось ось наїде вантажівка добре що йому засигнали і він звичайно з криками але пішов на тротуар...а ось і жінка молода мати з довгим каштановим волоссям в рожевій спідниці у форми олівця і біло сірій сорочці на шиї якої висить сердечко із фотографією сімї: доньки і чоловіка. І всі веселі на фото і усміхнені напевно були колись але не зараз. Тепер вона кричить на доньку заставляє робити селфі фотографуватися скидує сторіс в інстаграм знімає відео пише пости, яка щаслива вона разом з донькою...цю жінку місяць тому кинув чоловік з і вона грає роль сильної незалежної матері одиночки і бізнес вумен...вже можна пожаліти її і поспівчувати ,але постривайте....я шепітом скажу вам на вушко вона народила доньку тільки щоб чоловік не пішов від неї....не дивно з її то характером справжньої гадюки підколодної та егоїстки...тому чоловік скільки зміг стільки витримав...нікого не виправдовую і не засуджую...жаль малечу...цю маленьку крихітну дівчинку в цій ситуації вона ледь стримує сльози а мати її заставляє усміхатися на фото...в очах в 6 річної дитини така печаль...очі в неї сповнені горя ці воложково голубі очі...а коли вона сумує і плаче...вони стають сірими сірими...наче дощові хмари.... І знаєте скільки б ми не ходили по цій вулиці...люди ідентичні тривоги проблеми комплекси нещастя...Наче люди небачать а можливо нерозуміють що вони в петлі власного життя? Чи може це світ такий одинокий нещасний та несправедливий... О знову дощ почався він вже йде 3 місяць цей холодний сірий пронизливий  дощ...вулиці вкриті туманом ...запах мокрого асфальту розсповсюджується навколо люди в сірому одязі...сірі багатоповерхівки хмарне небо без жодного промінчика сонця ... ліхтарі...які вже більше не працюють а навіщо...якщо світу і не потрібно світло в кінці тунелю...люди наче сліпі кошенята добровільно стрибають в найтемнішу прірву і не хочуть виходити з неї хтось намотує одвічні круги хтось пробиває навіть дно а хтось лежить нерухомо...Чого це я про сірі кольори почав, є ж лавочки вони чорні дерево вже починає гнити від дощу...а поручні із заліза іржавіти...одна пожила сімейна пара слідкувала за ними малювала...в різнокольорові барви...але 6 місяців тому старенький чоловік помер...жіночка не витримала розлуки і цього горя прожила ще тиждень і пішла за ним в інший світ. І ось лавочки стали чорними і життя на цій вулиці також.... Нерешті автор цих рядків зрозумів...що не світ робить людей...а люди цей світ... і чим яскравіші і різнобарвніші люди тим і світ кольоровіший стає бути... Автор цих слів...довго ходив по цій вулиці описував історії цих людей аж доки не зник з цього життя...Але перед цим він встиг закарбувати в історії власного життя один незабутній момент... Це був день один  із 1000 простих днів на цій вулиці серед  сірих людей...він сидів і малював картину сірим та чорними олівцями на білосніжному аркуші паперу...оповідача взяла божевільна нудьга він вже думав йти до дому ,аж доки непомітив краєм ока дивний пейзаж який заставив його завмерти і пристально дивитися на натовп людей в якому стояли двоє людей чоловік та жінка з неба трішки моросив дощ...але вони його небачили і дивилися один на одного прямо в очі...в їхніх очах я не зміг прочитати жодної емоції. Аж раптом чоловік простягнув руку цій дівчині...