Частина третя. Розмова

Вже під вечір того ж дня бої закінчились, Мірра не знала, що робити з такою великою кількістю полонених, тому відзвітувала командуванню про ситуацію, за що, її похвалили і сказали, що за якийсь час приїдуть машини і заберуть полонених, а її підрозділу сказали тримати позиції. Та з полоненими і так не було проблем, деякі з них не розуміли, що з ними коїться, чому вони тут, в Україні, як вони тут опинилися, деякі сиділи і заливалися слізьми, просили українських воїнів відпустити їх додому. Всі полонені сиділи в кутку біля зруйнованого ними ж будинку і не могли встати, бо їх стерегли Ангели Воїни Світла. Хлопці військові з підрозділу Мірри дали полоненим їсти і пити і вони їли, зі сльозами на очах, деякі з них казали, що вже давно нічого не їли. 

Мірра поглянула на Петра і запитала його зі сльозами на очах:

- Що я скажу твоїм батькам? Як я маю повідомити їм, що їхній син загинув, як я скажу про це твоїй мамі. Петре як?

- Скажи їм, що їхній син став Янголом, Воїном Світла, скажи, що я тепер в Божому Війську, бороню Життя Вічне і Правду, Любов і Милосердя, Справедливість і Мир, і також я бороню Волю і Свободу України. І скажи, що я залишився їхнім сином, їхнім Петром. Вони зрозуміють.

Петро все ще говорив, а на його біло-золотому чолі з'явилися зморшки ніби він напружено про щось думав. Міррі на мить здалося, ніби він зажурився. Дівчина взяла телефон, набрала номер батька хлопця і не опускаючи очей з Петра Ангела, чекала поки в телефоні йшли гудки. Трубку взяла матір Петра:

- Так, слухаю.

- Слава Ісусу Христу! 

- Слава навіки Богу Святому!

- Капітан Гнатюк, перепрошую… маю вам повідомити, що ваш син загинув сьогодні, захищаючи Київ… Він став Янголом Воїном Світла, який тепер поступив на службу до Небесного Війська, він захищає Життя Вічне і Правду, Любов і Милосердя, Справедливість і Мир,  і він продовжує захищати Україну.

В телефоні почувся тихий плач і  тремтячий голос матері Петра відповів:

- Я знаю, що мій син став Янголом Воїном Світла, він завжди мріяв ним бути, ще з дитинства.

Мірра прокашлялась і тихим голосом сказала:

- Але він все одно залишається вашим сином. Завтра ми відправимо його додому, щоб провести його в останню путь. Прийміть мої найщиріші співчуття. Петро був справжнім чоловіком, сміливим і мужнім воїном, він врятував життя багатьох своїх побратимів, він врятував життя мені. Дякую вам за сина Героя і вибачте, що не вберегла вашого сина.

- Ми будемо чекати нашого синочка додому. І дякую вам за слова підтримки, не картайте себе, ви не винні, у всьому винні москалі, які прийшли на нашу Українську Землю з війною. Тримайтеся і помстіть мого Петра, бийте те російське кодло, те зло, через яке гинуть наші діти.

- Обов'язково помстимо, тримайтеся Маріє Володимирівно, ми з вами, я і всі побратими Петра.

- Дякую дитино, дякую, хай береже вас Бог.