Розділ третій: "ЗНАЙОМСТВО ІЗ ІНШИМИ"

Чоловіки зайшли у будівлю і піднялися на третій поверх де був розміщений кабінет Чарльза. У середині інтер’єр був мінімальний: стіл, три стільця, книжкова шафа де дві верхні полички були закладені книгами а інші були відведені під документи, на стіні позаду начальника весіла картина із Абрамом Лінкольном.

- Нічого собі, Едмонд Гамільтон “Місто на краю всесвіту„ я вражений.

Промовив Любомир 

- Якщо чесно, я знав, що книжки заспокоюють, проте щоб настільки...

- Мені читала мати, не знаю як вона здобула Гамільтона в Україні ще й українською... це просто те, що вирвало мене із колії на якийсь час.

- Гаразд, аби ми могли знайти нашого злодія, нам потрібно потрапити у твою квартиру, коли ми зможемо це заробити?

- Та хоч і зараз, я мешкаю сам так як Андрія тепер нема... (він додав ледь чутним голосом) він у Уелсі, займається особистим життям.

Ковальський провів вказівним пальцем по книгами і зупинив свій погляд на книжці Айзека Азімова “Останнє запитання„

- Дідько, та тут цілий рай десятирічного мене...

- Мені приємно, що ти розглядаєш колекцію із захопленням, проте мені важко зрозуміти, як у сім’ї УСРСРця був доступ до такої літератури?

- Мій батько був послом СРСР, він часто привозив книги моїй матері а та читала їх мені на ніч, я буквально засинав під ці книги... стільки збігів між нами, які ніяк не пов’язують тебе із злочинцем... просто так промовив, як нагадування для себе, не думай там нічого.

- Гаразд, ходімо вже до тебе, нам потрібно буде зайти до мого товариша по допомогу.

- Ми будемо не самі?

- Ні, якщо пам’ятаєш то я говорив про нас як множину.

Чарльз по дружньому похлопав приятеля по плечі і покинув кабінет, Ковальський прослідкував прикладу Кентона й пішов за ним.

Надворі було вже темно, лише величні ліхтарі та поодинокі автомобілі освітлювали вулиці міста. На відстані половини кварталу жив той самий знайомий до якого вони і йшли. Чарльз постукав у вхідні двері і йому відчинила жінка років тридцяти дев’яти або сорока років.

- Чарльзе, чому так пізно?

- Привіт Ольго, нам потрібен Тед.

Після почутого жінка прочинила двері ширше і побачила Ковальського який стояв у двох метрах від Кентона і палив цигарку.

- Гаразд, може пройдете?

- Ні, ми вже йдемо, прийшли за Теодором.

- Тоді одну секунду. (промовила вона і крикнула у будинок українською мовою) Теодоре! Щоб тобі луснуло! Чому Кентон тебе мусить на морозі чекати?

Із глибин будинку пролунала відповідь

- А я звідки знаю? Якого лиха він не зайде?

- Він тебе чекає, забув, що вони мають зайти за тобою?

- Вони?

Не зрозумів чоловік і вийшов у коридор у одягнений у білий халат, захисні окуляри та гумові рукавички

- Друже, підійди сюди на пару слів.

Попросив Чарльз 

- Йду курва мать.

Незадоволено промовив Теодор українською і підійшов до чоловіків та дружини

- Чому не знаходите? Запрошення очікуєте?

Запитав сердитий господар

- Потрібна твоя допомога, до-речі познайомтеся – це Любомир, він наш новенький у клубі, Любомире – це: Ольга та Теодор, Теді той хто може нас послати під три чорти або може і допомогти.

- Приємно познайомитися.

Промовив Любомир 

- Хіба це тутешнє ім’я? Звідки ти?

Поцікавився Тед

- Я із радянської України а пані так розумію теж, не корінна американка?

- Так, я до-речі також проживала в Україні, проте емігрувала до штатів де і познайомилася із Тедом.

- Це все дуже цікаві історії як і те, що ви одне одного знайшли не у черзі за хлібом у союзі а на морозі у Спрінґфілді.

- Не починай, ти нам потрібен для огляду місця злочину.

Продовжив Кентон 

- Вашу матінку, доведеться починати реакцію завтра знову, бо комусь я вже знадобився.

Промовив Теодор і пішов перевдягаються 

- Чим він займався, перед нашою появою?

Поцікавився Любомир 

- Мені мало відомий, лише те, що це було пов’язано із фотосинтезом і все, ми одружені двадцять років і я вивчила, що цікавитися його роботою поки та незакінчена – це собі дорожче.

Теодор повернувся до вхідних дверей переодягненим та із кейсом у руках.

- Побігли?

Запитав Теді

- Ходімо.

Промовив Чарлі і компанія пішла

- Ще якось поговоримо.

Додав Любомир Ользі і пішов за чоловіками.

Чоловіки вирушили у бік будинку Ковальського. Через п’ять хвилин мовчазної ходьби вони повернулися на уже знайому вулицю адмірала Ґранта а потім пройшли до перехресті із Інфантрі стріт, де звернули на неї і усе б нічого, проте по середині кругового перехрестя яке сполучало також ці дві вулиці тепер стояв бронзовий пам’ятник герою другої світової війни, Піхоті. Чоловік був зображений досить деталізовано, його тактичний костюм, у правій руці дулом до землі він тримав автомат Томпсона в у лівій був щит форми пентагон, який той тримав на рівні грудей, Піхота застиг у позі закликаючого до атаки чи то наступу, за словами очевидців саме так він виглядав коли віддавав наказ на штур Османської фортеці.

- Якого дідька тут відбувається?

Запитав Любомир 

- Що ти маєш на увазі?

Поцікавився Чарльз 

Тоді Ковальський вказав на пам’ятник Піхоті вказівним пальцем і додав

- Скільки я мешкаю у Спрінґфілді, то його не було.

- Не починай, він тут із моменту перемоги, ну через півроку з’явився після капітуляції нацистів.

Почав Чарльз

- Так, готовий побитися об заклад, він тут давно.

Підтримав його Тед

- Шановні, гадаю, що хтось щойно змінив хід подій, проте хто та чому саме пам’ятник? Це загадка…

Почав Ковальський

- Не заливай, ти не можеш знати на певне? Чи можеш? (Теді обернувся до Кентона й запитав) Він може?

- Це той, хто бачить майбутнє, тому можливо все.

- Чорт візьми тоді.

Промовив Теодор 

- Ходімо панове далі, нам потрібно оглянути ще мою квартиру.

Нагадав Любомир 

Група рушила із місця далі, їх не залишала думка, що цього пам’ятника раніше не було тут, проте вони обоє мали чимало спогадів у голові, які засвідчували протилежне.