3. Девідсони.

Я пішла за нею слідом. Вовчара бройлерна вже потягнувся за електрочайником. Набрав води з-під крану і по-господарськи поставив на місце. Потім потягнувся за чашками. Подивився на нас усіх, стоячих через двірний проєм.

— Нашо ти стіки чашок тягнеш? — питаю волохату. — Нас токо троє. Чи ти тоже будеш? — запитала я Колобка.

— А сто грамів є?

— Ти шо, дурак? З яких пор ти начав пить?

— Та я ж і не п'ю… з маленького посуду, а у велику відмовляються наливати… Ти що, забула? Мені не потрібна ні вода, ні їжа!

— Їжа відмовляється від їди, — жартома протягла Влада.

— Зато ти он їж по-більше солодкого, он бабці буде що обгладувати з твоїх кісток.

Я махнула на цю молодь рукою. Подивилася на кількість чашок на столі. Навіть не рахувала.

— Я так понімаю, ноч откритих дверей токо начинається… — скоріше підсумувала, ніж запитала.

— А ти думала, в казку потрапила? Сьогодні, Оксано, в тебе день розчихляння. Ти ж сама знаєш, скільки з нас хотіли б подивитися тобі в очі.

— І шо ви там хочете побачити? Совість? Пропита. Стид? Благополучно проданий… Шучу, канєшно. — а в самої перед очима повстали образи Наді. Тієї самої, яку моя Тамара з моєї ж подачі продала. От що-що, а їй до очей явно буде соромно заглядати. Їй чи не найбільше перепало від мене, якщо не рахувати, що цій сірій сраці рідна онучка знесла пів голови.

І тільки моя думка хлестнула, як стрічка, краєм по мізках, як у двері знову постукали.

— Я так понімаю, ви приходите по старшинству вашого рождєнія з-під моєї клавіатури?

— Не факт, — вишкірилася Ніна, розсовуючи по чашках пакетики чаю.

Цього разу я таки зазирнула в двірне очечко.

Ну, тут мене вже так не накривало. Бо ніч почалася і так з самого страшного, тож Віка з Аською мене вже не так лякали, хоча стьомновато все одно.

Я відкрила двері. Дівчата зміряли мій зовнішній вигляд поглядами.

— Ну, здрастуй, подруго, — привіталася одна з них.

Навіть не знаю, хто з них подала голос — Віка чи Ася. Адже вони дійсно ну дуже схожі… Хоча ні, знаю. Віка. Її родимка на обличчі видає. А Аська не завжди говірка на фоні своєї подруги.

— Щось ти якось неважно виглядаєш, — ледь скривившись, додала друга.

— Та ну, трохи з рощоской посорилася… а так я всігда прі парадє, в боєвом раскрасє, бо кажду ноч гості, а сьодня просто забула… Так шо прівєт і заходьте, чо на двирях стоять… А ви сьодні самі? Бєз сопровожджнія?

Дівчата пройшли в середину повз мене.

— Та хлопчики рвалися. Але ж ти знаєш Еда краще за мене, то я вмовила його не йти з нами. Ну, що б ти не лякалася його здібностей їздити по мізках… телепатично. А Олівер сказав, що не хоче тебе смущати своєю харизмою.

— Та нє, — подивилася я на Нінку в кухні. — То він засцав стать чиїмсь ужином. Він же трохи підсцикуватий.

— Ну ти то цеічки, мені на чоловіка не наговорюй.

— Та харашо, не буду, бо ще в дюндєль даш — я ж тебе знаю як облуплену.

— Ще б пак не знати… — хмикнула Віка.

Дівчата порозбувалися та пройшли до зали. Ася з рюкзака витягла пару пляшок… прозорої, як сльоза, рідини, і я підозрюю, що там далеко не вода. Я ж знаю цю вівчарку. Вона ж її може хлистати замість води, поки Віка не дивиться, а потім заригана спить в бані. Бо Віка терпіти не може запаху алкогольних вихлопів.

— Я надєюсь, то не водка?

— Ні. Не водка, — нарешті одізвалася Ася. — Це горілка.

— Ну, вобще-то в нас ніхто не употрєбляє, — почала я заперечно натякати прибрати то неподобство.

— Ну то й не треба. Ми он з Вікою махнемо, поки хлопці не бачать. Он, може, волохата з нами дірябне. А ти, сопля, будеш? — питає вона Владу.

— Що?! Хто сопля?!

Їй швидко прилетів запотиличник від мохнатої руки бабусі.

— Хіба що гіменця крізь ганчирочку! Їй несмачних пілюль вистачило, щоб мені стріху знести.

Я подивилася на них і, перш ніж розкрити рота, знову — стук у двері.

— Та кого там ще принесло… Часом не ваші двоє із ларца? — подивилася я на однакових.

— Та наче не повинні. А там хто зна, — потисла плечима Віка чи Ася…

Я пішла до дверей — і точно. Ті самі двоє однояйцевих… Боже, сподіваюся, він мене не почув.

Я відкрила двері. Два племінних жеребця-красавця дивилися на мене зверху вниз. Боже. Я на їх фоні відчуваю себе ліліпутом…

— Привіт, ліліпуте, — розплився в усмішці.

Гад. Таки прочитав мої думки. Якби я не знала, як Віка їх розрізняє, зараз би точно голову ламала, як дівки їх ділять між собою. Хоча… ідея влаштувати їм оргію квартетом… погана, мене не зрозуміють.

Я подивилася Еду в обличчя, як він підняв брову і подивився з посмішкою на брата.

— Тільки давай без отого всього, ладно? — кажу, не дивлячись в очі від сорому, бо ж бачу по очах, що знову просвітив, як той рентген. — Бо там таке в голові, що тобі і самому стане стидно… Тоже рішили до нас на огоньок присоїдиниться? Чи боїтеся, шо ваших дівуль украдуть?

— Та хай спробують. Я то не маю потреби в грошах, але самі будуть їх пхати, щоб повернути їх нам назад.

— Та ну да… — подивилася на Аську, яка вже по-господарськи розставляла чарки. — Ну то вже заходьте. Бо ще сосєді скажуть, шо до мене такі молодци в очередь вистраюються, ще завідувать начнуть… Сплєтні розносить…

Один з них дістає мого телефона з кишені халата, який я вже по звичці, на автопілоті, туди кладу, подивився мені в очі, потім увів пароль. От ніякої приватності, бляха! Вмикає камеру, пригортає мене до себе спиною. Я аж повітрям ледь не вдавилася. Робить селфі нас трьох і повертає мені назад мою цяцьку.

— Не дякуй. Коли ти ще з нами ось так сфотаєшся на згадку? Викладеш у свій фейсбук — і хай заздрять твоїм жеребцям.

— Ага… Вопєрвих, я ща мальоха не причесана і… перелякана, як всралася, а вовторих — вони вам посочуствують і напишуть петицію до Зеленського, щоб признати вас героями за благотворітєльность…

— Боже, Оксано, як ти себе любиш, — посміхнувся він кутиком рота співчутливо. — Те, що ти не причесана… Ну нехай думають, що ти нас проводжаєш після… вдалої нічки.