2.

Я навіть відповісти не встигла, як почула приглушений стукіт у вхідні двері.
— Главне щоб… бля… ви сьодні по запісі, ілі там у вас жива очерєдь?
— Ти зараз серйозно? Чи мозок почав згадувати, як поприкалюватися? Як ти це вмієш.
— Ти там знаєш, як я умію, — відмахуючись, дивлюся, де капці.
Знову стукіт у двері, тільки більш наполегливий, але досить не гучний, щоб почули тільки ті, хто не спить.
— Ну то йди відкрий, поки хтось із сусідів не зазирнув із цікавості у вічко, бо то точно ще швидка з поліцією прилетять…
— Я так понімаю, може і люди в білому?
— Це хто ще за такі?
— Ну теж шо і мальчики по визову, токо по ноль три…
— А. Маєш на увазі санітарів? — підхопив він мою іронію.
— Ну так…
Знову стукіт у двері.
— Та іду я, іду! Дайте тільки шось на свій тухіс натягнути… — подивилася я на його блискучі жовтуваті очі. — Може, ти одвернешся?
— Ой! Наші мамо соромляться?!
— Пристав собі!
— Та що я там не бачив?
— А ето уже інтєрєсно… я шото пропустила, када вичитувала? Чи тобі Мефод уже шось натіхаря од мене показував? Ну тіпа шото с родні ексклюзівного відєо в німєцкой озвучкє?

Дивлюся на нього і сама собі не вірю, що я в нього це питаю…
— Та ні…
Невже він засоромився?
— От же ж молодьож пошла… ни чим не отлічається од мого покоління…
Я хотіла була відкинути ковдру, та знову глянула, як він на мене дивиться.
— Одвернися, кажу!
— Та гаразд, гаразд. Бо ще чимось зафурделиш в мене…
І він, похитуючись, дійсно повернувся обличчям до стіни.
— Та я ж за твою псіхіку переживаю. Бо ще моральну травму получиш. Тут тобі ні ето… ні цацкі-пєцкі: дєвяносто-шестдєсят-дєвяносто… А уся краса моцной женчіни, которой должно бить много, но правда ні всігда і ни на стоко…
— Ой, мамо, напевно ти перебільшуєш.
— От мені так не по собі, коли ти мамкаєш… Хотя… — махнула я на нього. — Та підождіть ви! Тарабаните… ще дітей мені полячкаєте…
Я швидко вилізла з теплої постелі на зимнячо-прохолодний дубарь. Бо ж тут не просто холоднувата квартира, а медвитверезник. Навіть якщо б хотіла напитися до поросячого хрюку, то тільки б продукт перевела в такій холодрязі… бррр.
Швидко нап’ялила теплі шкарпетки, халат, від температури якого шкірою пробіглися табуном мурахи. І тут я знову ловлю себе на тому, що я таки не сплю… знач, глюки… ну гаразд, най буде… головне не панікувати, бо до дурдому чось не дуже хочеться.
Взулася в капці й почовгала до дверей. Але ж чому я спочатку не глянула в чарівну дірочку, перш ніж відкрити? Бо я ледь не впала на свою занадто м’яку точку від побаченого…

На мене дивився з висоти свого зросту мій той самий гарненький Сіромаха… точніше то вона… Ніна Іванівна… в звірячій іпостасі, а поряд з нею її улюблена онучка — Владлєна… в своєму улюбленому червоному спортивному костюмі. Добре хоч не в гамівній сорочці з синцями під очима та розірваним хайлом, то б вона мені точно не привітальні слова казала б.
— Ну що ти, зовсім тю-тю? — проричало воно мені, поклавши лапи в боки. — Ти всіх гостей так приймаєш, сидячи на сраці перед дверима?
— Нє… — нарешті я отямилася. — Токо тих, хто приходе серед ночі в простреленой піжамі… і з большими зубами в собачей пасті…
— Хм… ще одна… Вставай давай! Чи так і будеш тримати гостей на дверях, на порозі?!
— То може лудше закриєш сама… з тої сторони?
— Ні ну ти, мать, в край прихуділа, — нарешті одізвалася її онучка, чвакаючи гумкою. — Ми он тут до вас із тортиком, як ви любите.
— Ага, спасібо. — нарешті підняла з полу я свою тушу. — Я і так уся красіва з большим сидєльніком… Тож тортіка того… — подивилася я на викотившого до коридору Колобка, — он з Колобком заточите.
Ніна зайшла до коридору, ледь не відсовуючи мене волохатою пазуристою лапою. Я аж весь свій антистрес на пузі втягнула в себе, щоб воно мене не торкнулося.
— Ой! Прям там… а ти що, мріяла в моделі записатися?
— Та нє… то прийдеться кірпічі в карманах носити, шоб вітром не здувало… мене мій вєс і так устраює…
— Ото правильно. — тицьнула воно мене пазурем в груди. — Бо тих моделей глянеш — і їсти там нічого, одні кістки. А так прям кров з молоком, смакота, — провело воно довгим язиком по зубах. Мене аж перетрусило.
— Та нє… в мені ща стоко канцерогену… короче, хімія одна.
— Та годі. — махнула вона рукою. — Не сци, в мене сьогодні піст. Ми он тортиком черв’яка з онукою заморемо і отим хлібцем закусимо, правда, Владо?
— Фу! — скривилася дівчина з огидою. — Він же ж по полу вивалюється, хто зна, скільки на ньому мікробів. Може, ще на собаче лайно десь накотив, поки сюди прикотив.
— Я дивлюся собі під… короче, себе, — відповів він їй ображено. — Чи ти, може, сама під ноги не дивишся, коли швендяєш лісом обдовбана?
— Що?!
— Так! — втрутилася я. — Ану тихо будь! В мене діти сплять. Ще не хватало, шоб вони попрокидалися та полякалися… Опять потом до логопєда таскай… та ще й обох, або переляк по бабках возить викатувать... Хотя, дивлюся, самой прийдеться кудась їхать на викатку яйцями.
— Чиїми? Івановими? — єхидно підколола Ніна, проходячи повз мене до кухні.

— Ну дуже смішно... Ти сама хоть поняла шо сказала?

— Ой, куди там?! Як сама мені пів хатки знесла, так тобі можна.

— Вообще-то то ні я, а вона. — тицьнула я пальцем на Владу.

— Ну так, ну так... але ж натискання спускового гачка ти ж написала. Тож не транди, вовко-вбивця... Подякую що я прийшла до тебе з цілою довбешкою, а не з власним мозком з шерстю в руках.

Ну так. Я б цього дійсно не пережила, але промовчала, дивлячись їй услід.

Ні ну я розумію, що гості повинні почувати себе як вдома, але ж не господарями…