1. Сон чи не сон?

Я солодко сопіла собі в подушку, дивилася десятий сон, як на початку одинадцятого мою свідомість почав лоскотати незвичний скрип і хрустіння.

Мозку так не хотілося витягувати свідомість з квіткової галявини з метеликами, але очі ледь не на автоматі розкрилися.

Крізь шовкові штори пробивалося місячне світло, яке м’яко окреслювало меблі й картини на стінах.

Очі намагалися зрозуміти, що мене вирвало зі сну, і знову цей звук — із тихим хрускотом неподалік голови.

Я повернула голову обличчям до прикроватної тумби. Бачу якийсь м’яч.

Він тихенько похитувався зі скрипом. Але я не можу пригадати, щоб я щось подібне туди клала. Волосся почало ворушитися від розбурханої уяви, та щоб вимкнути відчуття очкування, я потягнулася до світильника на іншій прикроватній тумбі.

М’яке світло крізь фіолетовий абажур розлилося спальнею.

На мить я застигла, безцільно вдивлячись на ночник, поки свідомість потилицею намагалася відчути, хто чи що мене свердлить поглядом, який я відчувала ледь не всією хребтиною.

Знову цей ледь вловимий скрип, який в мертвецькій тиші гучно відлунював обома півкулями розбурханого уявою мозку.

Некваплячись повільно повертаюся торсом знову на іншу сторону, і… мій шок був в шоці, а серце, пропустивши удар, швидкісним ліфтом влетіло в п’яти.

Як… таке… можливо?!?!

На мене дивилося… воно… моє дітище… мій первісток… якого я безжально згодувала… диким кабанам! Ко..ло…боооок!!!

Кругла істота чи то сидів, чи то стояв, чи то… лежав… хрен розбереш його ту круглу форму… І дивився на мене своїми зеньками, з хрустом покліпуючи.

І ми обидва, застиглі, вирячились один на одного.

Сиджу і думаю, чи це такий яскравий усвідомлений сон, і чи не перейде цей сон в усвідомлений кошмар… Він, Колобок, то наче в мене був сама доброта й наївна невинність, але ж хто зна, чого дід з бабою його так перелякалися та намагалися прибити…

Чи це в мене глюк? Але ж наче важких речовин не приймаю… Можливо, кава неякісна? Чи магнітні бурі?

Дивлюся на нього, поки він мовчки дивиться на мене.

Щипаю себе.

Боляче.

Чи відчуваємо ми біль у снах? Щось такого наче не пригадую… хоча були випадки, коли яскраві мала почуття в різних снах, якщо то взагалі були сни…

— Ти шо тут робиш? — єдине, до чого додумалася видавити зі свого переляку.

— Та ось, дивлюся… як тобі спиться…

Бляха, воно реально балакає, і я… його… чую? Потягнулася рукою помацати, а раптом воно мені мерещиться…

І… рука не провалюється крізь нього. Мозок чітко фіксує твердий предмет кімнатної температури на дотик. Шерезувата поверхня, мов звичайна хлібина, якщо не рахувати його зіниці, які слідкували за рухами моєї руки і за виразом мого ошелешеного обличчя.

— Ага… — думаю, що б його ще запитати, але ж слова зовсім не те щоб застрягли, вони навіть не народжуються від переляканого ступору.

Думаю, чим він може бути для мене страшним? Небезпечним? Наче гострих зубів в його хлібо-м’якішному роті не бачу. Роги ще не виросли, як то переживав Мефод, але щодо нечисті, як істерично волала Маріфа, ще тре подумати, було б тільки чим, бо ж в адреналіні, чи що воно там виділяється при такому очікуванні, напевно нічого не виявиться…

— І… як тобі? — о, прогрес, хоч якась думка прийшла.

— Хропиш.

— Що? Сильно?

— Та так, не дуже, але мені б спати не заважала.

— То ти прийшов сюда поспать? — знайшла, що “розумне” в нього запитати.

— Ага. Мені ж в лісі незручно було спати. Ведмедики там різні голодні хитаються, все намагалися спіймати й з’їсти, чи зайці надокучливі, хитрі лисиці. Вовк, богу слава, не веган.

— Та я помню, но не з’їли ж…

— Вони — ні.

— То нашо ти тута? Шо хотів? — нарешті розум хоч щось дотепне почав вичавлювати з мого рота.

— Та ось… сьогодні день такий. П’ятниця тринадцяте. Один з небагатьох днів, коли можна свого творця провідати та при потребі в очі подивитися.

— Нє ну ти вже звиняй. Я не спіцально, — почала я виправдовуватися. — Воно якось… само, понімаєш, в голову приходе, а я токо по клаві отбиваю пальцеву чичотку… Ну ти же сам довжен понімать…

— Та розумію я все… ти не парься.
— Та я вроді…
— Та я бачу і так, що всралася, — розтягнувся він у хрустливій усмішці, — ну ти тойво, не бійся мене так. Діти не винуваті, що в них іноді мами дурнуваті… Батьків не вибирають.
— Та я вроді тебе не рожала.
— Але ж породила. Як і ще багато кого.
І тут моє волосся зашивелилося, бо до мене почала в голову стукатися ще одна не дуже приємна думка.
— То… підожди… єслі прийшов ти, то це получається і…
— Так, так, мамо. В тебе сьогодні день, — тут він подивився на зашторене вікно, — а точніше ніч відкритих дверей. Тож напевно піднімай свою… м’яку точку опори і йди став чайник.