Глава 2

Я б із великим задоволенням спала, але біль в голові й тошнота примусили відкрити очі.

Ось тут я зрозуміла, що сплю не в своїй кімнаті! І не одна!

Швидко піднятись не вийшло, адже голова боліти не переставала. Помало, за допомогою рук і ніг,  я змогла змінити своє положення на сидяче й оглянула приміщення в якому я спала цілу ніч, але не пам'ятала як сюди потрапила.

Велика, простора кімната виконана у пастельних тонах з величезним панорамним вікном і терасою. Мебелі тут було не багато. Трюмо, яке розсташоване біля шафи, стінка посередині якої була вмонтована плазма, дві тумби з обох сторін двоспального ліжка.

Нарешті я згадала що під ковдрою лежав ще хтось. Наважившись, я розкрила незнайомця і з легкістю видихнула: накриті з головою, обнявшись мирно посапували Настя й Оля.

З першою проблемою розібрались! Тепер би взнати як ми сюди потрапили!

Нічого не лишалося як розбудити подруг.

-Ей, дівчата! Вставайте! В нас непередбачувана ситуація!

-Ммм,- незадоволено замичали мені у відповідь.

Ось, як би, й вся реакція.

-Підйом! Ми спимо в чужому ліжку в незнайомому місці!- не здавалась я.

Першою відреагувала Настя.

-Що?!- з просоння у неї тирчало волосся в різні боки,- Тобто в незнайомому місці?!

Замість слів, я просто обвела кімнату руками.

-От @#&€! Та щоб мені &#"€@&#€@&# з високого горба! Ну #&@ твою мать,- від її реплік мої вуха потихеньку скручувались в трубочку,- Олька, мать твою! Вставай! Допилися до чортиків!

-А ти просто в дзеркало не дивись!- сонно пробубнила дівчина собі під ніс,- Що сталося?!- нервово підірвалась вона, а після того, як побачила кімнату, викрикнула,- А най би тобі шлях трафило! Де ми?!

-Я думала ви пам'ятаєте,- сказала я.

Дівчата не пам'ятали! Після декількох зусиль згадати, зеленогласка прикрила лице руками і завила.

-О!- весело підмітила Оля,- Хоть одна згадала!

-Краще б не згадувала!- пропищала Настя.

Я зробила глибокий вдох і видала:

-Розказуй!

-Що розказувати?! В кафе ми засиділись і вирішили з'їздити в клуб. Ми випили не багато і пішли танцювати. Там Оля зустріла Васю...

-Колишнього?- перебила дівчина.

Після кивка Настя продовжила:

-Тому в нас був привід випити. Потім ми почали розказувати одна одній свої нещастя в особистому житті й назюзюкались! Далі слабувато пам'ятаю. Але можу сказати одне: якщо ми за містом й з вікна видно густий ліс,- дівчина показала пальцем у вікно, де відкривався вид на ліс з озером,- то нам нічого доброго не світить! Я здається знаю де ми...

По обличчі подруги було зрозуміло, що влипли ми конкретно.

-Хто?- глотнувши спитала я.

-Олю, пам'ятаєш я тобі говорила про трьох дебілів-бабіїв з магістратури? Як їх там? Володя, Ярослав і Віктор, здається так! Наскільки я знаю, в когось із них є за містом дім– вони там часто двіжують. Тому...

-Це ті, що гірші ніж 4 курс економічного факультету?- перепитала шатеночка.

-Ууууу,- тепер вже завила я, бо уявлення про цих трьох мала прекрасне.

Майже всі дівчата мого курсу пройшли через руки славнозвісних Вову Кричина по кличці Князь, Ярослава Галдіхіна, відомого як Дракула, і Заквіцького Віктора, в народі Кощій.

Я навіть знаю історію їх кличок, адже закохані одногрупниці не раз розповідали.

Кричин свою кликуху отримав ще зі школи, бо був завжди повсюди перший, крім цього, саме він здружив хлопців. Дракула отримав своє прізвисько по одній простій причині– його майже не бере спирте, скільки би він не випив, завжди зараза лишається тверезим. А Кощій, тому що безсмертний! Знаєте скільки хлопців мріють начистити морди цій трійці? Але не виходить, Віктор у будь-якій бійці забирає вінок перемоги собі.

-Лізо, тобі погано?- розпереживались, тепер вже точно, подруги. Після нашої то пригоди.

-Ми реально в логові цих демонів?- задала риторичне питання.

-Треба драпати звідси,- впевнено сказала Оля, на що ми кивнули і вийшли на коридор.

-Поки, вільно,- прошепотіла Настя,- давайте далі.

Коли ми на пальчиках пройшли майже до виходу, за спиною почулося:

-Кудись зібрались?- єхидно запитав приємний чоловічий голос.

Ми з подругами ніби по команді одночасно повернулись.

Перед нами стояв смуглий шатен з чорними, наче ніч, очима. Швидше всього, Ярослав.

-Яр, що таке?-  з кімнати почулись кроки.

Значить правильно визначила хлопця. Тим часом на коридор вийшли ще два хлопці.

-Ось, наші динамо драпака включили,- пояснив хлопець з противною либою на все лице.

Один з прибувших, це білошкірий голубоокий з русим волоссям хлопець, його ім'я я точно знала, бо він приходив не раз у нашу групу. Віктор. Другий, шатен з карими очима. Висновок: Володя.

Усі три хлопці дивились разом ефектно! Троє красиві, підтягнуті з наглими усмішками.

-Динамо? Хмм, от я молодець, навіть п'яною слабини не даю,- з гордістю проговорила Оля. Їй одній, все по-нічому.

Віктор з гнівом прищурив очі, відразу стало видно чією жертвою вона мала стати.

Цікаво, а я кому дісталась? Власному Володі чи весельчаку Ярославу?

-Та ви дівчата всі молодці,- жартома продовжив Яр,- одна вазою чуть не прибила, друга матом загнула так, що не тільки вуха трубкою зігнулись, а третя, взагалі, в хованки на п'яну голову грати почала.

-Так, ну вазою точно я розмахувала,- не в тему почала Оля,- а в хованки хто бавився?- наївно захлопала віями дівчина.

Ну нєєє! 

-Точно я,- єв мене грішок, як нап'юсь, відразу в ігри починаю бавитись. То в лови, то в хованки, то ще щось придумаю...

-Слухайте, а хто ви такі, й чому ми тут?- вперше заговорила Настя, включивши дурочку, ніби не знає хлопців.

Як завжди, ініціативу в розмові взяв на себе Ярослав:

-Шоу нам влаштували– раз, вазу розбили– два, обламали– три, а тепер заявляють, що не знають нас. Дівчата ви або з Марсу, або з дурдому! І я схиляюсь до другого варіанту!

-Вазу, я надіюсь, об когось розбила?- заговорювала зуби Оля.