Розділ 3

-Ммм...-Меган обернулася й побачила що рана Блейка почала кровоточити. Дівчина вийшла в коридор покликати на допомогу:

-Швидше, сюди! Медсестро допоможіть! - вже за хвилину в палату зайшла медсестра.

-Пане Блейку ви повинні лежати, вам не можна вставати - сказала вона перевіряючи рану.

-Я в порядку і вже можу їхати додому - впевнено сказав Блейк.

-Але я так не думаю - заперечила медсестра.

Що ж гаразд я залишуся тут - на великий подив Меган, хлопець спокійно ліг на ліжко. Чи могло б це щось значити, вона не думала що він так швидко здасться. Вже за кілька хвилин після відходу медсестри, вона зрозуміла в чому річ.

Блейк почав підводитися:

-Але медсестра сказала лежати - невпевнено мовила дівчина.

-Ти справді думаєш що я буду когось слухати? 

-Ні, не думаю, тому що тобі бракує клепки щоб зрозуміти всю серйозність ситуації. Ти можеш померти.

-Дивно чути в твоєму голосі нотки переживання, враховуючи що це ти мене ледь не вбила.

-Я не мала наміру тебе вбивати, а от ти можливо і хотів мене вбити. Хтозна що зараз би зі мною було якби я не вистрелила в те...-вона не встигли договорити як Блейк схопив її за руку і потягнув в коридор до ліфту. 

-Може досить переривати мене на півслові? - розізлилася Меган, спостерігаючи як Блейк визирає за ріг -  І що ти задумав? Ні, це ж не те що я думаю, ти ж не збираєшся втікати з лікарні?

-Браво Мегі, я думав тобі знадобиться більше часу щоб це усвідомити.

-Досить тримати мене за дурепу.

-Тоді не поводь себе як дурепа - вигукнув він і затяг її до ліфту, який щойно приїхав.

Вони спустилися на перший поверх, Меган ніяк не могла вирвати свою руку з руки Блейка:

-Відпусти мене, - розлючено просичала вона, намагаючись не привертати до себе увагу людей.

-Не можу інакше втечеш, а ти мені ще потрібна.

-Може вже скажеш для чого я тобі потрібна?

-Звісно щойно ми виберемося звідси - сказав він минаючи охорону.

-Ну ось, ми вибралися, то для чого я тобі потрібна? - сказала дівчина щойно вони опинилися на подвір'ї лікарні.

-Якщо ти не помітила, то ми досі на території лікарні і якщо помітять мою відсутність, відразу попередять охорону, вийшовши вони побачать нас, тобто весь наш план втечі провалиться.

-План не наш а твій, тому що на відміну від тебе я нівідкого не тікаю.

-Годі говорити, краще йди швидше! - скомандував Блейк.

-Ну ні! Досить з мене, мало того що викрав, тягнеш не відомо куди, так ще й прикази віддаєш! - сердито зупинилася Меган

- Я нікуди не піду без пояснень.

- Годі, зараз не час, ми маємо йти.

- З радістю, щойно ти мені все поясниш, інакше я й з місця не зрушу.

- Гаразд, якщо так - Блейк взяв її на руки і поніс.

- Відпусти мене, відпусти псих! В тебе рана відкриється.

- Плювати мені на рану, я сказав що ми маємо йти.

- Гаразд, я сама піду, відпусти мене - знову опинившись на ногах, Меган намагалася не відставати від хлопця. - Може хоча б по дорозі розповіси чому ми тікаємо.

- Ти ж говорила що нівідкого не втікаєш - лукаво сказав Блейк.

- Я й не тікаю, але ти тікаєш, а зараз я з тобою тому фак...

- Гаразд-гаразд, я зрозумів - перервав її хлопець - не обов'язково робити детальні ланцюжки.

- То ти розповіси? Чи мені й надалі будувати детальні ланцюжки? - Блейк здивовано глянув на неї.

- Я й не знав що ти вмієш маніпулювати.

- Звідки ти міг знати якщо ти мене ледве знаєш?

- Можливо я знаю тебе краще ніж ти думаєш?

- Що це значить? - Блейк не вимовив ні слова.

- Я запитала, що це значить? - вперто повторила дівчина.

- Те, що я довгий час стежив за тобою, - палко вимовив він - Зрозуміло? Так, я стежив за тобою.

- Нащо?

- Ти вичерпала свої шанси ставити запитання, вони повернуться щойно ми доберемося до певного місця.

- Куди? - Блейк багатозначно глянув на неї - Гаразд, я нічого не питаю. Ми ж не будемо всю дорогу йти пішки?

- Ти вже втомилася?

- Я можу так ще кілька годин йти, а от ти можливо й не зможеш - вдавано стурбовано сказала Меган.

- Годі балачок, - сказав хлопець зупинивши таксі - Сідай.

Вони їхали всього пів години, але дівчині здавалося що пройшла вже вічність. Доїхавши, вони вийшли з машини і перед ними постав невеличкий будинок, поблизу не було нічого і нікого. Розплатившись Блейк підійшов до неї:

- Ходімо?

- Вибач, але мало того що ти зробив, так ти ще й притягнув мене в безлюдне місце де взагалі нікого немає? - ошелешено запитала Меган.

- Я думав ти хоч трішки розумніша і не настільки боягузлива - з викликом сказав хлопець - Ми втікаємо, ти ж не думала, що ми будемо жити під самим носом того, від кого тікаємо?

- Як я можу знати знати від кого ми тікаємо якщо ти не відповідаєш на мої питання.

- Гаразд, якщо ти зайдеш в будинок я відповім на це питання. Але воно буде останнім на сьогодні, треба відпочити.

- Я й не палаю бажанням вести бесіду з тобою - пихато відповіла Меган відштовхнувши вбік Блейка, й пройшовши до дверей будинку - Може відчиниш?

- Пх - пхикнув хлопець, явно здивований такою зухвалістю - Лише кілька годин тому ти мене боялася.

- Ну що ж, нічого не стоїть на місці - переступила поріг будинку дівчина, щойно Блейк відчинив двері.

Увімкнувши світло, вона побачила невеличку кімнату з одним вікном, яке було завішене сірими шторами і біля якого стояла канапа. Стелю прикрашала розкішна люстра зі свічок, а біля протилежної стіни стояв камін. Підійшовши ближче, Меган побачила фото оздоблені рамками:

- Це ти? - запитала вона у Блейка, показуючи фото чорнявого хлопчика що щасливо всміхався:

- Так, а що? 

- Якби я тебе тоді знала, то не подумала б що потім ти станеш таким - зарозуміло сказала дівчина поставивши фото на місце. 

В кімнаті було ще троє дверей. За першими дверима була ванна кімната, за другими спальня з одним великим ліжком, що було застелене оксамитовою ковдрою і шафою, в які зберігалася постільна білизна. Меган вийшла з кімнати і наблизилася до третіх дверей, але вони виявилися зачиненими: