8

Старенька Рено Логан вривалася лисою гумою в сірий степовий пил. Здавалось, що окрім пилових хмар та палкого сонця в цій місцевості не лишилося нічого. Але згодом обрій зарожевів та небо ніби впало своєю синню на палку землю, лишивши позаду трикутники кримських гір.

Вже досконало вивчивши дорогу, знаючи кожен камінчик, що ховається під колесами, готовий застромитися у розплавлену гуму, легенько притримуючи кермо, Настя згадувала, як сама їхала сюди вперше. Тоді вона бачила Назара в останнє, тобто вона бачила його в останнє таким, дивилась на нього живими очима, сповненими надій на майбутнє, планів на подальше життя разом без остраху, без жалю, а з любов‘ю та впевненістю в його мужність, силу, впевненістю в їх єднання. Після тої поїздки та першого контакту з русалкою, Настя бачила лише одне - прірву. Прірва, яка очікувала на дівчину, ніби голодний хижак — жертву. І у жертви було лише два шляхи – або кинутися у ту прірву, віддатися хижакові, або втекти, сподіваючись на свої стрімкі ноги. Але Настя обрала зовсім іншу путь. Вона вирішила приручити хижака, або уявити, що прірва нескінченна.

Втративши все, Настя повернулася до Сиваського моря, сподіваючись на зустріч з тою самою русалкою, що в такий спосіб переписала її життя. І вона таки зустріла її. Але цього разу Насті не було чим платити за казкове задоволення. Після самогубства Назара Настя не дозволяла собі більше любити, бо морська жадюга відібрала навіть кішку, яку жінка колись ненавмисно почухала за вухом. Відтепер Настя приїздила до рожевого моря, привозячи нових «втрачателів любові» як своєрідну плату за квиток на кіносеанс і знов передивлялася кіно про себе, де Назар та її малюк мить тому ще були живі, де вони ще недавно дихали поруч із нею. Життя мить тому — це все, що залишилося Насті, і вона не збиралася відмовлятись від цього. Все ж таки, це було краще за забуття. Тому жінка поверталася до русалки знову і знову, щоб подивитися у риб’ячі очі та мертві очі коханого. Русалка кожного разу гвалтувала скалічену жіночу долю, а та, наркоманка, поверталася аби отримати свою дозу — втрачене життя, сповнене колись великих надій.

– Боже, яка краса, – крикнула жінка, що сиділа за спиною водія, звільняючи Настю від сумних думок, – Ніколи не бачила таких кольорів. Схоже на озеро, що було біля Чаплинки, пам‘ятаєш, ми їздили туди, як воно називалось, любий?

– Лемурське, здається, – відповів чоловік, що сидів на передньому сидінні. Він роздивлявся навколо, задоволений ніби й краєвидом, а ніби й самим собою. Почуття важливості, яким сяяло його кругле обличчя, змушувало оточуючих зібратися та затамувати подих. Ця важливість була важче за його вагу, кругліша за його лице та об‘ємніша за його великий живіт, що займав чверть всього салону. Всі, хто знаходився поруч із ним тіснилися навіть тоді, коли місця було достатньо. І зараз, жінка за кермом їхала всю дорогу, спершись на відчинене вікно та висунувши руку назовні.

– Лемурійське, то було Лемурійське озеро, – подала голос Настя, керуючи автівкою.

– Точно! Але це – море… таке велике. А небо. Це просто щось неймовірне! – захват на задньому сидінні не вщухав, – Невже мільйон людей зникло?

– Так, – відповіла жінка, – Майже, мільйон двісті тисяч. Загиблих та зниклих разом.

– Господи… Тобто… вони… там, під водою.

– Так.

– Тому вода така рожева, – промовив величавий товстун і всім в машині стало трохи моторошно.

– Пам‘ятаєте, вся Європа боялася, чекала знову подібного землетрусу? Деякий час навіть ліфти не працювали, а люди остерігалися пересуватися метро – жінка замислилась, роздивляючись навкруги та згадуючи про Південну трагедію.

– А скільки потім було жартів на ту тему. Як тільки тих русалок не називали, – відповів чоловік.

– «Продукт полураспада» – тихо сказала жінка за кермом.

– Точно! Кльовий мем був! Смішний, – чоловік посміхнувся.

– А мені ніколи не було смішно, – відповіла пасажирка та, трохи помовчав, знову заговорила:

– Дякуємо вам, Настя, що погодились нас відвезти. Знаєте, ваші містяни боялися їхати сюди.

– А я не боюся. Мені вже нема чого втрачати, – жінка за кермом подивилася на неї в дзеркало заднього виду, -  Я вже заплатила морю свою ціну. - відповіла вона та посміхнулась. Її посмішка була цілковито буденною, а слова прозвучали несерйозно, начебто жартівливо, що подружжя, яке мріяло побачити наживо кримську русалку навіть і не помітило, як сині-сині, ніби весняне небо, очі наповнились сльозами.