7

Вже було зовсім темно, повний місяць виблискував на воді сріблясті візерунки, коли чоловіки заспокоїли Настю, перевдягнули її в сухе та усадили в машину. Іван курив, нібито вже третю сигарету, він не рахував, - згадував. Він згадував як вперше побачив цю водяну хижачку. Він згадав, як тремтіли його ноги першого разу, ніби в підлітка, що вперше торкався голу дівку. Іван одразу ж відчув як приємно приливає кров до окремих частин його тіла. Але й одразу згадав, що було потім і в ту же мить його ніби жбурнуло з висоти на землю. Рефлекторно він стиснув кулаки разом з недопалком. Ледь стримуючи сльози він згадав дзвінкий сміх своєї доньки, такий же самий, трохи наївніший за сміх дружини. Іван зробив глибокий вдих, ще один, але цього разу це не допомагало. Він підпалив нову сигарету і подивився на Настю. Та сиділа на передньому сидінні, підібравши до самого підборіддя ноги, як часто це роблять маленькі налякані діти. Іван затягнувся і подумав вголос:

– Їй було б зараз стільки ж років…

– Що ви кажете? – Назар підійшов ззаду. Іван трохи злякався, але не показав виду.

– Кажу, тре їхати.

– Я думав, ми вас чекаємо. А можна і мені? – спитав хлопець та показав рукою на маленький вогник, що магічно з‘являвся та зникав. Іван протягнув йому пачку сигарет.

– Що це було, дядько Іван? – тихо спитав Назар. Його тремтячі руки невміло смикали запальничку. Було помітно, що він ніколи в житті не тримав сигарети.

– Якщо ви знали, що так буде, чому не відмовили нам одразу.

– А ти, наче злякався? Невже і ти віриш у всілякі забобони? – Іван намагався посміхнутися, але тільки крива посмішка змією проповзла по його старому обличчю, – У всього, хлопче, має бути своя ціна.

– Ви вже це казали, – роздратовано ляпнув Назар і присів навпочіпки. Охопивши голову обома руками, він подивився через скло автівки на свою дівчину і здригнувся.

– А більшого я тобі й не скажу, – спокійно відповів Іван та по-батьківськи поплескав його по плечу. Іван кинув у пісок недопалок та рушив до машини.

Настя весь той час сиділа не рухаючись, вдивляючись в темні Сиваські води. Здавалося, що вона навіть не кліпала очима, боячись щось пропустити, чогось не помітити, або заснути. Коли Назар постукав їй у скло, вона скрикнула. Він одразу ж відкрив двері та міцно пригорнув її до себе. Та знову почала плакати, але цього разу тихо. 

– Настя, що ти бачила? Я знаю, ти щось бачила? Що? – Назар хотів знати. Але відповіді він не почув. Натомість Настя раптом подивилась на Івана. Той сідав на водійське крісло. Здавалось, що він за цей день постарів ще років на десять. Дівчина витерла сльози.

– Як вони загинули? – Настя дивилась на старого.

– Потрапили у ДТП, я вже казав – одразу промовив Іван. Він завів мотор та подивився на Настю. Без жалю, без намагання дати надію. Іван зі злістю, напевно на самого себе, увімкнув першу передачу та натиснув на педаль зчеплення.

– Ви бачили, як вони загинули? Ви знали?

– Знав.

Настя схлипнула та одразу ж затулила собі рота. Величезні сльози покотилися по її розчервонілому обличчю.

– Ви й досі вірите, що вони їх повернуть? – пошепки спитала Настя, боячись дивитися на старого, боячись почути відповідь.

Іван, ніби здогадуючись про те, так і не відповів. Він знову згадав, що місцеві розповідали як бачили тих, хто повертався, ніби вони виходили наче живі із води. П’яні балачки. Наче живі… Розповідали страшне, не то, що хотілося почути. Але, не зважаючи на чутки, Іван таки мріяв останні роки про те, як одного дня дві тендітні постаті вийдуть з води, та, голосно сміючись, побіжать йому назустріч. Роки йшли, мрії лишалися мріями. 

– Поїхали!

Судзукі сіпнулась з місця, лишивши за собою піщане мереживо.