4

Сонце вже підкочувалося до краю землі, коли замовк мотор і троє людей вийшли з автівки. Море погойдувалось, оголюючи поодинокі дрібненькі камінчики, ніби спокуслива жінка повільно стягувала рожеві панчохи.

Настя вийшла з машини та рушила у напрямку води. Нахилившись вона зачерпнула рукою воду та вмила обличчя.

– Солоне, дуже солоне! А тепле яке! – промовила Настя, роздивляючись навколо.

– Справжнє море, – відповів задумливо Іван і подивився за небокрай і навіть далі, де вмить зникло його минуле життя. Десь там під товщею несподіваної води спало рідне село Кримка. Воно як привид приходило до нього у снах, гуркотіло рідкими автобусами до такого ж мертвого Джанкоя, де Іван ще молодий, але вже невдалий та приречений на бідне життя інженер охороняв вагони з металобрухтом. Жінка лишалась з дитиною в селі, а він чергував десять днів через десять та жив як щур в банці. Тепер вже й немає того гуртожитку без водопостачання та мобільного зв‘язку, де він ночував ті кляті десять днів, немає тих товстих вагонів, що гриміли, як незграбні сусіди посеред ночі, і тих бандитів, що приходили до Івана кожного разу, коли він зустрічав нову партію металу з Севастополя, теж немає. Нікого немає  – все сховала рожева вода. Довгоочікувана, яку вимолили у самого Бога, вона проковтнула цілими селами та містами життя і сподівання на краще, а потім лишилась тут рожевіти, лякати та нагадувати про незначне місце людини у всесвіті.

– Я ніколи в житті не бачила рожеве море!

– І я так само, – відповів Іван, – Але людина така тварюка, що звикає до всього.

Назар зайшов у воду та безтурботно поплив, як робив це завжди в Іспанії або, наприклад, в Туреччині. Нібито він знову на курорті, де на березі рівними рядами виставлені шезлонги, на яких розвалилися засмаглі й частіше за все бридкі тіла відпочиваючих, бавиться малеча у піску, ще трохи, він вийде з води та замовить на барі джин-тонік. Лише одна деталь повертала чоловіка до реалій – гучна та настирлива тиша. Вона з‘їдала голоси, та навіть подихи, втоплювала їх у своєму кисілі, а замість того повертала лише моторошність, таку ж саму тиху, якою була і сама.

Настя стоячи біля Івана шаруділа ногою  морські хвилі, що набігали, та дивилась як Назар пірнає. Їй здавалося що тільки вона помічала як її хлопець намагався сховати страх за маскою безтурботності.

– Довго ще чекати, дядько Іван? – спитала Настя.

Іван, не відводячи очей з моря, відповів:

– Коли сонце поцілує море, – Іван якось дивно посміхнувся, – Ще трохи, дівчинко.

Раптом все стало зовсім червоним, здавалось ніби пісок то вогонь, що зароджувався маленькими полум‘ями. Хвилі робили його рухливим та танцюючим. Сонце жадібно торкалося води, а вода приймала його у свої обійми. В цю мить ставало можливим дивитися на саме сонце досхочу, до тієї миті, коли водяна ненажера не з‘їсть його. Сонце вкотре обдурить море та повернеться з іншого боку, ніби так і треба, щоб наступного дня повторити палкі залицяння.