2

Дядько Іван бачив русалку на власні очі. Йому й досі трохи соромно згадувати відчуття тієї насолоди, що торкнулася його риб‘ячим хвостом, пройшла електричним струмом повз все тіло і викинула на пісок наче сміття під час шторму. Виплюнула, лишивши у пам‘яті на геть не добру згадку, як кадри з документального кіно, уяву про автокатастрофу. Він бачив ті кадри, та ніби проживав знову і знову, як весь сенс його життя, все, що він любив понад усе, – посмішка дружини та сині очі доньки, безглуздий нещасний випадок назавжди ховає у металевих уламках та заливає брудною запеклою кров‘ю. Іван переглядав, як втрачає свою сім‘ю наче плівку діафільму. Перехоплений подих, важкі ноги та безпорадність – Іван лежав на піску та плакав, наче малолітня дитина. Він вже і забув, що колись плакав так само відчайдушно, в дитинстві, але приводом для цього завжди були дрібниці. Лежачі на березі рожевого моря, Іван розумів, яку ціну він заплатив за русалкове кохання, про яку ніхто раніше не розповідав і ніколи не стане розповідати… Сни про смерть… Іван також не став розповідати, та весь час згадуючи побачене, сподівався, мріяв, благав, щоб то було і залишалось лише сновидінням. 

Пройшло півтора року, коли в Івана сталося дежавю. Похитуючись, він стояв на узбіччі та роздивлявся сліпими від жаху очима пережовані швидким металом тіла своїх дівчат. Ще зранку за сніданком вони посміхалися та обіймали його за шию, а вже через кілька годин, скорчені, вони лежали на асфальті та ніби викривлялися, знущалися з нього. Іван одразу згадав кадр з русалкового діафільму. І не вірив, що більше не мав більше кого любити. Лише втрьох поліціянтам вдалося відтягнути його від місця аварії. Нарешті Іван розплатився з сиваською русалкою.

Спочатку Іван возив туристів до рожевого моря майже кожен день. Місцеві, особливо з тих, хто багато пив та багато втратив, частенько базікали про відкуп, ніби в такий спосіб вертали коханих та близьких, але ціною чужих снів. Тому, згадуючи всі п‘яні балачки, він вирішив, що зможе повернути втрачене. Люди та їх хвора цікавість штовхали Івана на своєрідне жертвоприношення. Туристи приймали зустрічі з русалками за страшну забавку, за атракціон, така собі риба-Фреді Крюгер, і зовсім не вірили, що ті бачення були епізодами майбутнього. Згодом, коли Південна трагедія почала забуватися, а, оговтавшись, люди почали будувати нове життя, туристів поменшало, але Івану було байдуже. В нього була своя мета і стара Судзукі Вітара, що завжди чекала напоготові. Іван сподівався відкупитися.