1

Ілона не планувала повертатися так пізно.
Дорога через ліс була коротшою, а ніч — теплою, мов змовницька. Повітря пахло вологою землею й хвоєю, і десь далеко перекликалися нічні птахи. Вона йшла швидко, думаючи про дрібниці: про роботу, про недоварений суп, про те, що завтра знову все почнеться спочатку.

Вона почула звук не одразу.

Спершу здалося, що це грім — глухий, низький, ніби земля зітхнула. Потім — тріск, наче щось важке проломило гілля. І тільки після цього Ілона зупинилася.

— Що за…

Вона звернула з дороги, туди, де між деревами пробивалося тьмяне червоне світло. Серце почало битися швидше — не від страху навіть, а від дивного передчуття, ніби хтось покликав її без слів.

Він лежав на землі.

Чоловік. Незнайомий. Без тями.

Його одяг був обгорілий, місцями злиплий із шкірою. Під ним — рана на грудях, дивна, неправильна, ніби опік, але з чітким візерунком, схожим на луску. Кров була темна й… парувала.

— Боже мій… — Ілона впала навколішки.

Вона торкнулася його плеча — і різко відсмикнула руку. Гарячий. Ні, не просто гарячий — обпікаючий, мов камінь біля вогню. Та водночас його шкіра тремтіла від холоду.

Він застогнав.

— Тихо, — прошепотіла вона, сама не знаючи, чому говорить так, ніби він може її почути. — Я тут. Я допоможу.

Слова прозвучали дивно важко, наче впали кудись глибше, ніж повітря між ними.

Він раптом стис її зап’ястя.

Ілона скрикнула, але не вирвалася. Його пальці тремтіли, сила в них була нерівна — спалахи й провали, як у людини, що бореться зі сном і болем.

— Не… відпускай… — прошепотів він. Голос був хрипкий, з дивним металевим відлунням.

Навколо них повітря здригнулося. Ледь помітно — як хвиля над розпеченим камінням.

Ілона проковтнула страх.

— Я не піду, — сказала вона. — Чуєш? Я нікуди не піду.

Він розтиснув пальці. Світло на його грудях згасло, лишивши після себе тьмяний слід.

Їй знадобилося чимало зусиль, щоб дотягти його до старого мисливського будиночка неподалік. Вона не розуміла,  звідки взялися сили. Просто тягла, впираючись п’ятами в землю, знову й знову кажучи собі: ще трохи.

Вже там, при світлі ліхтаря, вона змогла роздивитися його краще.

Темне волосся, вологе від поту. Обличчя — різке, красиве й чуже, ніби не з цього місця. На шиї — дивний знак, схожий на шрам, але гладкий, мов випалений зсередини.

Вона промила рану. Вода зашипіла.

— Це неможливо… — прошепотіла Ілона.

Та все одно продовжила. Обережно. Наполегливо. Ніби від цього залежало не лише його життя.

Коли він знову застогнав, вона сіла поруч, притискаючи долоню до його руки.

— Ти виживеш, — сказала вона, не знаючи, кому більше це потрібно — йому чи собі. — Добре? Просто… виживи.

Його повіки здригнулися. На мить їй здалося, що під ними спалахнуло золото.

Вітер за вікном завив, наче відповідаючи.

Ілона ще не знала, що цієї ночі її життя вже згоріло —
щоб переродитися разом із ним.