Розділ 2. Отже, хто я?

Я звичайна дівчина, над якою лише трішечки познущалася доля.

По-перше. Я - Олекса. Олекса! Це "найпрекрасніше" ім'я в світі, яке лише змогли придумати. І чому ним назвали саме мене? Оце так я й спочатку думала. Мене оточували люди зі звичними іменами, але їхні характери, відверто кажучи, були не дуже, краще вже бути Олексою, але нормальною! А втім, воно не таке вже й погане, підходить мені. Не уявляю себе в ролі Вікторії, наприклад.

По-друге. Я сирота. На щастя, мене забрали з дитячого будинку, коли було 7. Сергій та Ірина - доволі молода пара, вперлися саме на мені, хоча їм пропонували дітей, які ще не мають так багато спогадів...не завжди хороших. Я вдячна їм, за те, що стали батьками, за дитинство, за все. Ми сім'я, справжня, про яку я тільки й мріяла!

До 17 років, жила як у казці! Щасливі батьки, щаслива і я. 

Закінчила школу, відмінниця, поступила на Юридичний, державний, універ один із найкращих у країні! Ні, і я не була "зубрилкою". Звикла завжди добиватися своїх цілей. Але поки мій життєвий план був якийсь такий: школа-універ-робота-сім'я-діти. 

Почалося студентське життя, а батьки все частіше сварилися, постійні перепалки...вони тижнями не розмовляли. Аж раптом, мама знайшла справжнє кохання. Не те, що я за неї не рада, рада, дуже! Але...після цього Сергій буквально спився. Приходжу додому - він за фляшкою пива. Це спочатку! Та потім на дорогий елітний кон'як перейшов (наша сім'я не входила до світу багатих). Він став злим і невиносимим. Як я його не просила, навіть, до лікаря затягла - нічого не допомогло. Я переїхала у гуртожиток. Влаштувалася на роботу в миле затишне кафе. І моє життя, наче почало налагоджуватися.