Перевертень

У нічному повітрі клубилася пара від мого дихання, тіло трусило від нічної прохолоди. У лісі пахло вогкістю і мохом, що росте на стовбурах дерев із північного боку. Перший раз за всі роки навчання я пішла з класом у ліс і загубилася.
Нічні птахи, налякані моїм покликом про допомогу, злітали з голих гілок дерев, голосно ляскаючи крилами і кричачи своєю пташиною мовою. Вже дві години я блукала серед дерев і чагарників, чіпляючись за коріння, що виступило із землі. Кілька разів мені здалося, що хтось спостерігає за мною.
Розтираючи руки від холоду, я попрямувала у бік чагарників, за якими я чула шарудіння.
— Хто тут? — акуратно розсунувши гілки, завмерла від страху. Сівши на землю, зовсім незлим поглядом на мене дивилася пара зелених очей, що світилися як вогники. — Вовк! — закричала я на весь голос, лякаючи всіх нічних лісових жителів, у тому числі й самого вовка. Зірвавшись з місця, я побігла, не бачачи нічого перед собою. Гілки дряпали обличчя, розривали одяг. Зачепившись за корінь дерева, я полетіла плазом на землю, котячись схилом гори.
Місяць... великий круглий місяць дивився на мене, коли моя свідомість відключилася, залишаючи тіло напризволяще.

— Прокинься, — хтось, ледве торкаючись моєї руки, намагався привести мене до тями.
— Ти хто? — хотіла підвестися, але різкий біль у потилиці та запаморочення не дали мені цього зробити. Хлопець схилився наді мною, світло місяця падало ззаду, не даючи можливості розглянути риси обличчя.
— Я ... Сехун.
— Ти місцевий? Допоможи мені знайти табір.
— Добре, підіймайся, - хлопець швидко підвівся і відійшов убік, даючи мені можливість піднятися самостійно. Навіть із цієї відстані я не могла розглянути Сехуна, який стояв під тінню дерева. Було видно, що він високий і міцний хлопець.
— Ащщ ... боляче, - намагаючись встати на ноги, я зрозуміла, що розтягла зв'язки. Хлопець підхопив мене, запобігаючи ще одному падінню. Піднявши очі, я похолола від страху. На мене дивилися все ті ж два зелені вогники, шкіра хлопця була сірого відтінку, через яку видно прожилки судин.
— А-а-а! Ти… ти ж не людина, — я продовжувала кричати, а хлопець перелякано дивився на мене, поки його переляк не змінився впевненістю. Обхопивши мою голову руками, він припав губами, закриваючи мені рот. Злякавшись, я перестала верещати. Його губи були ніжними та гарячими. Заспокоївшись, я мимоволі почала відповідати на поцілунок, але хлопець відірвався від мене.

— Аріна! — я почула, як мене хтось кличе. Мене шукали і нарешті знайшли.
— Аріна! - до мене підбігли мої однокласники і вчитель, — Ти куди поділася? З тобою все добре? — мене засипали купою запитань, і тільки тепер я зрозуміла, що хлопець зник.
— Тебе хтось налякав? Тут кажуть бродить страшний перевертень. Ти його бачила, чи це він тебе злякав? — переживала найкраща подруга.
— Ні, я просто впала і кричала. Я нікого не бачила.
Увечері біля багаття хлопці почали розповідати міфи та легенди, які ходили по окрузі про хлопця-перевертня. Дівчата вищали від страху і просили хлопців перестати розповідати жахи, але мені здавалися всі ці вигадки неправдою.

Він не такий, як про нього говорили, він добрий і не вчинить нікому поганого. Задумавшись про хлопця, я не помітила, як, відійшла від табору вглиб лісу. З моїх роздумів мене вивело шипіння біля самого обличчя. Обвиваючи гілку дерева кільцями свого тіла, у моєму напрямку рухалася велика змія. Шиплячи, вона виставила свій роздвоєний язик, що звивається як атласна стрічка на вітрі. Потроху я стала задкувати назад, намагаючись уникнути укусу, але змія підняла голову в готовності зробити кидок. Побачивши це, я заплющила очі, молячись богові за спасіння. Незрозумілий шум і відсутність болючих відчуттів змусили мене розплющити очі. Переді мною сидів вовк, що притиснув лапами до землі змію, і гарчав на неї, вишкіривши білі ікла. Викрутившись, змія укусила вовка за лапу, і, отримавши свободу, поспішила сховатися в густих чагарниках лісу.
Тварина жалібно заскулила, зализуючи рану і дивлячись на мене сумними очима. Сівши навпочіпки, я намагалася згадати надання першої допомоги при укусі змій, але ж він не людина.
— Вибач, але тобі може бути трохи боляче, - прошепотіла я, погладжуючи вовка по загривку. Отримавши мовчазну згоду, я спробувала видавити якнайбільше крові з отрутою з рани. Від болю вовк вискалював ікла, стримуючи гарчання. Знявши з шиї шарф, я перев'язала йому лапу, продовжуючи гладити по шерсті, тим самим намагаючись заспокоїти. З кожною хвилиною я бачила, як слабшав вовк: його подих, серцебиття почастішало. Обм'якнувши, він розлігся на жухлому листі, сумно дивлячись на мене каламутним поглядом.
— Не вмирай, — я присіла на землю і поклала голову вовка до себе на руки, продовжуючи гладити сріблясту шерсть. Моїми щоками бігли сльози. Зриваючись з лиця, вони капали на морду вовка, від чого він відкривав заплющені очі, ніби кожна крапля завдавала ще більше болю, ніж отрута, що розливається по тілу тварини все більше з кожним ударом серця.
— Вибач мене. Якби я не хотіла тебе знову побачити, то цього б не сталося, — я намагалася стримувати сльози.
Просидівши близько години в такому стані, я не помітила, як сон опанував моє тіло. Тільки прокинувшись під ранок, я побачила хлопця, що лежить на землі, а його голова лежала на моїх колінах. Дихання було рівним, вії злегка тремтіли уві сні.
Він спав. Він не помер. Його сутність переборола отруту, що потрапила в тіло, і тепер він мирно спав у мене на руках. Зараз він виглядав як людина: біла, немов фарфор, шкіра, чорне волосся, рівні гарні пальці, пухкі губи. Згадавши поцілунок, я захотіла ще раз відчути смак цих губ.
Нахилившись, я злегка торкнулася губ хлопця. Його рука лягла на мою потилицю, не даючи відсторонитися. Не відриваючись від мене, хлопець підвівся, укладаючи мене в обійми.