Вонхо

— Дочко познайомся, це твій репетитор. Він допоможе тобі надолужити навчання. І ще одне. Він навчатиметься з тобою в одній школі тільки у випускному класі, тож якщо виникнуть проблеми у школі теж зможеш до нього звернутися. — переді мною стояв хлопець спортивної статури з пофарбованим майже в білий колір волоссям край якого, здавалося, рівномірно вмочили в блакитну фарбу.
— Привіт. Я Вонхо, а тебе як звати. — хлопець дивився вивчаючим поглядом.
— Тє. - коротко відповіла я. Загалом у мене не було жодного бажання переїжджати в іншу країну та залишати всіх своїх друзів. Але бізнес батьків розвивався, і вони вирішили налагодити торговельні відносини з Кореєю. Це стало основною причиною нашого переїзду. Вдома я вивчала корейську в школі, але природно те, чому вчать не зовсім відповідає дійсності, ось тому мама знайшла мені репетитора з усіх предметів. — Ти, мабуть, перший красень школи? - запитала я з цікавістю дивлячись на хлопця.
— Вгадала. Але що за неформальне звернення, я ж старший, називай мене оппа(*так називають старшрго брата, або хлопця в кореї*- примітка автора).
— Приємно познайомитись санбенім. — ніби не почувши його слова, відповіла парубкові.
— Гаразд, пішли перевіримо, наскільки ти розумна. — останню пару слів він наголосив особливо. Хмикнувши у відповідь я попрямувала у бік обладнаної кімнати для занять. З тестами я впоралася досить швидко, припустившись кількох помилок у написанні, на що хлопець переможно посміхнувся чоркаючи ручкою.
— Ну що ж, тут не одне заняття буде потрібно.

Хлопець красень, навіть дуже. Одне його накачене тіло чого варте, навіть одяг не зміг приховати його принади. Але не розумію, чому я, грублю йому.

— Гей красуня підемо погуляємо, розважимося. — я поверталася з додаткових занять і по дорозі до мене пристала парочка хлопців напідпитку. Я спробувала стримати себе що б не хамити, і додала кроку, але один із них схопив мене за руку тягнучи за собою в сумнівний заклад на зразок караоке-бару.
— Відпустіть мене. Аджосі(*дядько*- примітка автора), що ви робите? - я намагалася вирвати свою руку.
— Ей! Відпустіть мою дівчину, — почула я за своєю спиною знайомий голос.
— Іди куди йшов. Дівчина? Ха… Треба було стежити за нею уважніше, а тепер вона наша. Тож вали звідси. — далі все було, як у тумані. Я присіла і обхопила голову руками ховаючи її в колінах, щойно відпустили мою руку. Вонхо це точно він. Хоч він і в каптурі його голос ні з ким не сплутати.
— Тє, все гаразд? Вони тобі нічого не зробили? — хлопець оглядав мене з голови до ніг.
— Вон…хооо… — я розридалася, падаючи в обійми хлопцю.
— Ну, заспокойся! Все ж таки добре? Пішли я тебе проведу. — я з радістю прийняла це запрошення налякана тим, що сталося, та й батьки навряд чи вже вдома.

— Проходь. — я відчинила двері колючим запрошуючи хлопця пройти.
— Я краще піду.
— Оппа, не йди мені страшно. — хлопець застиг за кілька кроків від мене.
— Як ти мене щойно назвала? — ще не вірячи своїм вухам спитав хлопець?
— Оппа. - повторила ще раз.
— Ти ж розумієш, що так називають дівчата своїх хлопців чи старших братів? — він розвернувся, чекаючи відповіді.
— Брата у мене немає, а ось хлопець… сподіваюся їм будеш ти — Вонхо обійняв мене даруючи легкий цілунок у чоло.