Глава 3.Між дитинством і дорослим життям

Час після дитинства минає дивно.

Коли тобі десять, здається, що до дорослого життя ще нескінченно далеко.

А потім одного дня дивишся на себе й розумієш: маленької дівчинки вже майже немає.

Ніколетта дорослішала.

Не за один день.

Поступово.

Змінювалося обличчя. Змінювалися думки. З’являлися бажання, яких раніше не було.

Стає важливим, як ти виглядаєш.

Що про тебе думають.

Хто тобі подобається.

І кому подобаєшся ти.

Але характер, який сформувався ще в дитинстві, нікуди не зник.

Вона все так само могла бути впертою.

Запальною.

Емоційною.

Могла сказати:

— Мені байдуже.

А потім ще пів вечора прокручувати ситуацію в голові.

Просто тепер за всім цим стояла вже не маленька дівчинка.

Вона ставала дівчиною.

⸻

Чим старшою ставала Ніколетта, тим більше починала розуміти дорослих.

І водночас — тим менше.

У дитинстві все простіше.

Є хороші.

Є погані.

Є правильне.

Є неправильне.

А потім виявляється, що одна й та сама людина може любити тебе і все одно зробити боляче.

Може бути близькою — і не розуміти тебе.

Може пообіцяти — і не виконати.

Люди виявилися набагато складнішими, ніж здавалося в дитинстві.

І Ніколетта теж.

⸻

Вона поступово вчилася не показувати всього, що відчуває.

Якщо боляче — можна пожартувати.

Якщо образливо — зробити вигляд, що не зачепило.

Якщо страшно — сказати:

— Розберуся.

І вона справді розбиралася.

Тільки всередині все одно залишалося бажання, щоб одного дня з’явилася людина, поруч із якою не потрібно постійно тримати цей захист.

⸻

Вона все частіше думала про майбутнє.

Яким воно буде?

Де вона житиме?

Що робитиме?

Хто буде поруч?

Тоді ще не було місця, яке одного дня стане великою частиною її життя.

Не було дорослих турбот і відповідальності, через які іноді хотітиметься просто вимкнути телефон і зникнути хоча б на день.

До всього цього ще потрібно було дійти.

⸻

Але мрія про власний дім уже була.

Не про дорогий ремонт.

Не про кількість кімнат.

Дім у її уявленні був насамперед відчуттям.

Там спокійно.

Там на тебе чекають.

Там можна прийти після поганого дня і не пояснювати, чому сьогодні немає сил розмовляти.

Там не страшно бути слабкою.

Можливо, саме тому кохання для Ніколетти ніколи не могло бути просто красивими словами.

Вона хотіла надійності.

Хотіла знати, що людина не зникне після першої серйозної сварки.

Що залишиться не тільки тоді, коли вона весела й усміхнена.

А й тоді, коли злиться.

Коли їй страшно.

Коли вона сама не розуміє, що з нею відбувається.

⸻

Попереду було занадто багато невідомого.

Десь своє життя жив хлопець, якого вона ще не знала.

Він мав свої плани.

Свої проблеми.

Свою історію.

А вона — свою.

Вони могли проходити одними й тими самими вулицями й навіть не здогадуватися, що одного дня стануть величезною частиною життя одне одного.

Поки ж була просто Ніколетта.

Її життя.

Її характер.

Її мрії.

І попереду — день, який поки що нічого для неї не означав.