Глава 1. Дівчинка, яка надто рано стала сильною

Ніколетта була саме такою дівчинкою.

Вона ще не знала, що таке доросле життя. Не знала, скільки разів їй доведеться збирати себе заново, скільки людей приходитимуть і йтимуть, скільки разів вона повторюватиме:

— Усе нормально.

Навіть тоді, коли всередині зовсім не буде нормально.

Але життя чомусь вирішило почати вчити її занадто рано.

Коли інші діти думали про свої маленькі проблеми, вона поступово вчилася розуміти речі, які дітям розуміти не належить.

Що близькі люди не завжди залишаються поруч.

Що іноді ти дуже чекаєш людину, але вона не приходить.

Що можна любити когось усім серцем — і все одно втратити.

Що дорослі теж помиляються.

І що іноді ніхто не помічає, наскільки сильно дитині хочеться просто почути:

«Я поруч».
У дитинстві світ здається величезним.

Ти ще не знаєш, скільки всього чекає попереду. Не думаєш про те, ким станеш, кого зустрінеш, кого втратиш і які рішення одного дня повністю змінять твоє життя.

Ти просто живеш.

І Ніколетта теж жила.

Сміялася.

Ображалася через дрібниці.

Мріяла.

Іноді була впертою настільки, що переконати її в чомусь було майже неможливо.

У неї вже тоді був характер.

Той самий характер, який через багато років допоможе їй підніматися після моментів, коли здаватиметься, що сил більше немає.

Тільки тоді вона про це ще не знала.

Втрата батька стала однією з тих подій, значення яких дитина не може зрозуміти одразу.

У дитинстві смерть узагалі здається чимось незрозумілим.

Ніби людина просто кудись пішла.

І всі навколо чомусь знають, що вона вже не повернеться.

А ти ще довго не можеш до кінця це прийняти.

З роками спогади змінюються.

Деякі стираються.

Інші, навпаки, залишаються настільки глибоко, що достатньо одного слова, пісні чи випадкової думки — і вони знову оживають.

Ніколетта росла.

А разом із нею росло й розуміння того, кого вона втратила.
Можливо, саме тоді десь усередині з’явився її найбільший страх.

Втратити того, кого любиш.

Вона ще не могла назвати це страхом.

Просто сильніше прив’язувалася до людей.

Сильніше переживала, коли хтось віддалявся.

Сильніше хотіла знати, що ті, кого вона любить, завтра все ще будуть поруч.

Але життя не дає таких гарантій.

І це їй ще доведеться зрозуміти.

З часом вона навчилася бути сильною.

Принаймні так здавалося іншим.

Бо сильна людина — це не завжди та, якій не боляче.

Іноді це просто людина, яка навчилася жити далі, навіть коли болить.

Саме такою поступово ставала Ніколетта.

Вона ще була маленькою.

Попереду було дорослішання.

Перше справжнє кохання.

Розчарування.

Мрії.

Місце, яке одного дня стане частиною її життя.

І людина, про існування якої вона поки навіть не здогадувалася.

А поки була лише маленька дівчинка.

Яка ще не знала, наскільки сильно зміниться її життя.